Це почуття таке сильне, неосяжне, безкорисливе, що підносить закоханого на незрівнянну височінь духовної краси. Ліричний герой ладен все віддати, лиш би "всю дорогу, все життя усміхалась" його кохана, щоб школи на віях її не з'являлась сльоза.
В інтимній ліриці Симоненка зачаровують щирість, краса почуття ліричного героя. Молоде, бентежне серце закоханого промовляє до нас з вірша "Люсі":
І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що не холодно мені,
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині.
Така любов, що постає перед нами в інтимних поезіях Василя Симоненка, очищає душу, наповнює її великою радістю і світлою печаллю. Поет бажає своїй коханій когось так палко і сильно любити, як він її любить.
Сумом за втраченим коханням пройняті вірші "Через душі, мов через вокзали", "Розвели нас дороги похмурі", "Я не помру від розпачу і муки". Найкоштовнішою перлиною любовної поезії автора, на мою думку, є вірш "Ну скажи — хіба не фантастично ..."
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Як почуття любов вічна і безсмертна, але кожне земне щастя має свій початок і кінець. Цей вірш прочитується, як молитовна сповідь юнака, що знайшов своє кохання, та не зміг його зберегти. Тому таким болем звучать слова:
І тому для мене так трагічно,
Те, що ти чиясь, а не моя.
В поезії "Я не помру від розпачу і муки" звучить туга за безповоротньо загубленим коханням, але немає безнадії, бо гріють серце теплі спомини про минуле щастя, бо в душі кохана залишилась навіки.
Симоненко знайшов прості і піднесені, щирі і ніжні слова, щоб уславити кохану, жінку, матір, без яких неможливе життя:
І сьогодні вклоняється серце моє
Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,
Що красою життя — материнством стає.
Нерідко інтимні і громадянські мотиви у творчості поета схрещуються, як ті дороги в степу, що ми бачимо у віршах "Там у степу схрестились дороги", "Може, ти зі мною надто строга", "Чорні від страждання мої ночі". В них образ коханої і образ Вітчизни злиті воєдино. Поет логічно переходить від інтимних до високих патріотичних почуттів.
Василь Симоненко оспівав кохання безкорисливе, щедре, що відкриває красу і велич людської душі. Любовні поезії автора — це тиха і ніжна мелодія, яка зачіпає найтонші струни людського серця.
