/ В живую душу прийняла. / І на тор- жища i в чертоги / Живого iстинного Бога / Ти слово правди понесла»10. Фiлософема Живого Бога послiдовно проступає i в поемi «Марiя». А в пояснювальнiй записцi пiд час арешту 1859 р. Т.Шевченко недвозначно пише: «...Теологiя без Живого Бога не здатна створити навiть цього липового листка»11. Схема когнiтивного дисонансу тут спрацьовує повнiстю. Характернi для свiтового романтизму опозицiї, антиномiї, контраверси виринають також i в поезiї Шевченка, коли йдеться про пошук iстинного Бога, чистої душi, глибокого серця. Революцiйною для становлення нової, романтичної за своєю природою свiдомостi стало, наприклад, Шевченкове уявлення про Марiю як про покритку. Це було саме уявлення, а не художнiй образ, оскiльки так само поет висловлювався й у реальному життi, за що й постраждав. Адже за порiвняння Марiї з покриткою в розмовi зi шляхтичем А.Козловським на нього писали доноси у 1859 р., зокрема пiдполковник Л.Грибовський. Шевченко послiдовно обстоював новi свiтогляднi уявлення, якi основувалися на експериментальному ставленнi до природи та людини, на уявленнi про людину як живу лабораторiю духу, а не слухняний складник телеологiчного поступу. У всiх iнших випадках когнiтивний дисонанс не проступає. Хоч би як там було, та контроверсiйна поетика наявна в «Кобзарi», де митець повнiстю проявився як романтик. Настав час радикального перегляду тлумачень його творчостi.
Хотiлося б також спинитися на деяких малюнках Шевченка, що їх сором’язливо оминала попередня критика, яка неспроможна була iнтерпретувати їх. Маю на увазi анатомiчнi малюнки Т.Шевченка «Натурщик у позi Марсiя», «Натурщик на червонiй тканинi», «Два натурщики», «Апостол Петро», «Розп’яття» та iн., якi засвiдчують не просто академiчне спрямування у вивченнi людського тiла, а й певний рiвень антропологiчних, фiзiологiчних мiркувань самого автора, концепцiю Шевченкової тiлесностi як фiлософеми буття. Для нас саме й цiкавi змiни, що вiдбулись у свiтоглядi Т.Шевченка в сенсi антропологiї та фiзiологiї людини. Вони мають вивести нас на змiни когнiтивного порядку, на радикальнi метаморфози в розумiннi структури тiла та духу. Шевченко-художник проявляється для нас ще й як фiзiологiст, точнiсть вiдтворення людського тiла якого гiдне подиву. Крiм того, вiн тяжiє до мiстифiкацiї, не прагне полiпшити зразок, гармонiзуючи викривлення та вiдхилення вiд iдеалу iз законами самого життя. Постать апостола Петра вражає глядача буденнiстю й повним вiдходом вiд iконiчного зразка. Петро на вигляд слабосилий, має невиразнi м’язи, зображений не в канонiчнiй позi, занадто оголений. Тут вiдчутне обiгрування свiтла, Петро являє собою свiтлову пляму на картинi, проте це свiтло фiзiологiчно мотивова- не, вiдсутнiй нiмб, немає золотих барв, його риси обличчя хоч i осяянi божественним духом, проте явно списанi зi звичайної натури. У цьому ескiзi послiдовно втiлено авторську концепцiю Живого Бога.
М.Костомаров зазначав, що немає жодної вiдмiнностi мiж духом i матерiєю, «груба матерiя має зв’язок з духовним єством». М.Максимович запропонував новий пiдхiд до лiкування людського тiла, який засновувався на лiкуваннi душi.
Основна проблема iдентифiкацiї естетичної належностi спадку Т.Шевченка розгортається у площинi самоусвiдомлення українських письменникiв-романтикiв, якi не iдентифiкували себе з романтизмом. Сучаснi критики про це часто забувають. Саме слово «романтизм» захiдного походження, i спочатку окреслювало твори, написанi про романську давнину. Нiмецький письменник Жан Поль почав уживати термiн «романтизм», характеризуючи лiтературу «Бурi i натиску» в Нiмеччинi, яка нинi вважається преромантизмом, тобто напрямом усерединi Просвiтництва. Потiм французька романiстка Жермена де Сталь, захопившись цiєю лiтературою, почала пропагувати засади романтичного мистецтва в середовищi французьких письменникiв. Вона ж спробувала подати визначення романтизму, вважаючи визначальними рисами його тяжiння до романської старовини та до мiстики християнства. Уже в перших естетичних трактатах Заходу Романтизм протиставляли Просвiтництву i зазвичай описували в контроверсiйних категорiях. В українськiй критицi часiв романтизму не знайдемо подiбних тлумачень самого термiна, оскiльки критики акцентували на народностi та iсторизмi, а представникiв українського Просвiтництва романтики називали послiдовниками «народного духу», «вчителями нацiї», тому виявляли до своїх попередникiв велику симпатiю.
В умовах нашої культури романтизм зароджується, по-перше, не як протиставлення попереднiм українським художнiм системам унаслiдок iдеологiчної слабкостi їх в iмперськiй Росiї, а як збереження, навiть вiдродження занедбаної просвiтницької та барокової лiтератури в лабiринтах тривалої iдеологiчної вiйни за саму можливiсть iснування українського слова. Протистояння двох систем естетики – романтичної та просвiтницької, таке характерне для захiдного варiанта становлення романтизму, у нас було просто неможливе внаслiдок культурно-iсторичних особливостей розвитку. Тут варто навести суголоснi думки сучасного лiтературознавця О.Борзенка: «Рецептивна практика харкiвських романтикiв засвiдчує схиляння до компромiсу з представниками старшої лiтературної генерацiї, що склався на основi визнання етнолiнгвiстичних вартостей їхньої спадщини. Прикметно, що цей компромiсний погляд був властивий i Т.Шевченку, зокрема в перiод його творчого самостановлення, що знайшло яскравий вияв у поезiї “На вiчну пам’ять Котляревському”. У межах раннього українського романтизму, особливо у позицiюваннi його представникiв, очевидно, ще дуже гостро стояла проблема визначення власних коренiв, традицiї, лiтературної спадкоємностi. Не дивно, що верх бере не опозицiйнiсть, а компромiс...». По- друге, самоiдентифiкацiя в категорiях романтичної естетики також не характеризує українських письменникiв-романтикiв, так само, як i Т.Шевченка, оскiльки для них не було властиве наслiдування захiднихзразкiв,натомiстьвонипраглидооживлення «своєнародного» (за М.Максимовичем), у якому, як вiдомо, «романська старовина» не була представлена. Наприклад, симпатизуючи М.Лермонтову, Т.Шевченко захоплюється не його належнiстю до романтизму, а живою духовнiстю поезiї росiйського митця, вiдчуваючи з нею спорiдненiсть, що й засвiдчує запис у Щоденнику.
Отже, Т.Шевченко, який таки був послiдовним романтиком, зростаючи на основi архаїчної української культури, маючи етноцентричний свiтогляд, водночас не мiг усвiдомлювати себе романтиком. Його бiльше вабив статус народного поета. І саме так називають його критики в перших вiдгуках на «Кобзар» 1840 р.15. Шевченко не воює iз Просвiтництвом, зокрема з бурлескно-травестiйною традицiєю, вважаючи її «народною». Інша рiч, що сам вiн уважає за потрiбне розвивати серйознi стилi мовлення, вдосталь насолодившись комiкуванням І.Котляревського та розчуленiстю Г.Квiтки-Основ’яненка. Шевченко обстоює «чистоту iдей», тому осуджує зведення «своєнародного» до комiкування чи сльозливостi, хоча цей осуд нiяк не схожий на боротьбу напрямiв. Вiн пропагує чистоту iдей, зокрема в його Щоденнику читаємо: «О святые, великие, верховные апостолы! Если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину! Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось».
Чистота простих iстин є естетичною метою поета. Становлення його свiтогляду вiдбувається саме пiд знаком пошуку такої чистоти, байдуже – сакральної чи народної, а це не становить контроверсiйної категоризацiї. Т.Шевченко говорить про простi iстини з позицiй холiзму, тобто фiлософiї цiлiсностi, яка осмислює свiт у єдностi природного та духовного як iєрархiї вiчних цiнностей. Когнiтивна особливiсть холiстичного пiзнання полягає у принциповiй недопустимостi мисленнєвої контроверсiйностi. Тож зробимо певнi узагальнення: поетика Шевченка не орiєнтована на викриття просвiтницької естетики так само, як i на критику бурлескно-травестiйного струменя української лiтератури, вiн бiльше експериментатор у сферi мислення та розумiння, нiж войовничий пропагандист романтизму. Змiни в естетосферi українцiв першої половини ХІХ ст. вiдбуваються не внаслiдок непримиренного зiткнення рiзних художнiх уявлень, а внаслiдок поступового розширення нових знань про свiтобудову та мiсце людини в нiй. Внутрiшньої ментальної орiєнтацiї письменника на опозицiю, протиставлення не було, контроверсiйна категоризацiя проступає при зiткненнi з проблемою зубожiння iснуючої аксiологiї. Холiстичне спрямування його свiдомостi не викликає сумнiвiв, i саме холiзм стає тiєю основою, на якiй зростає нова система цiнностей поета.
