Ольга Кобилянська: рання творчість - Page 3

лише те, що вона перечула! чи це може бути iнтересне? Або то, що вона стiльки тужила або стiльки передумала! То не належить до офiцiальної iсторiї жiнки i не мало би жодної вартостi. Пiд “iсторiєю жiнки” для “широкої публiки” розумiється щось зовсiм iнше...».

Можна вiдшукувати слабкi сторони повiстi «Царiвна», навiть авторка вказувала на них: «нуднi уступи», але саме цим твором О.Кобилянська утвердилася як письменниця-новатор, майстер оповiдi про жiнку, її внутрiшнiй свiт. До буковинської письменницi нiхто в українськiй лiтературi не обстоював права жiнки на особистiсне самовизначення, на емансипацiю, право на освiту й мистецьку дiяльнiсть.

Для повноти бачення й розумiння жiночих образiв варто уважнiше прочитати «Щоденники», у яких зафiксовано постiйнi пошуки авторкою самої себе, вибору власної дiяльностi й товариства, оцiнки розумiння жiночого покликання суспiльством. Юна О.Кобилянська мала намiр жити для когось, мати обов’язки, взагалi щось мати, уявляла себе «господинею», хотiла вийти замiж «за багатого й освiченого чоловiка», «хотiла б мати дитину». Довколишнi партнери бачились фальшивими i хвалькуватими (не такими, як улюбленi брати Стефцьо чи Юлько). Маючи двадцять два роки, О.Кобилянська зробила пророче самовiдкриття: «Для мене нiхто не призначений, а може, все призначене, тiльки не чоловiк з прекрасною душею». Тим «всiм призначеним» стали прогулянки в гори, верхова їзда, домашня праця, рiзнi клопоти, читання Шпiль а енових «Загадкових натур», творiв Г.Гейне й Г.Ібсена, Жорж Санд, праць англiйського фiлософа Г.Спенсера, критикiв В.Бєлiнського, М.Писарєва, фiлософа Ф.Лассаля, конспектування наукових теорiй, написання щоденника й алегорiй про волю, любов, життя i владу, участь у жiночому русi Буковини. Якщо переживання, пов’язанi з лiтературою, для Наталки Верковичiвни становили суттєве доповнення до дiйсностi, то для О.Кобилянської лiтература стала сенсом життя, вона вiднайшла себе в письменницькiй працi.

Вiднаходження жiночого сенсу власного iснування, за версiєю художнього тексту О.Кобилянської, вiдбувається всупереч обставинам; у щоденникових записах засвiдчує безперервний процес вiдстоювання свого «я», що значною мiрою вiдбувається без стороннiх впливiв. Маленькi драми, вигаданi й правдивi iсторiї в текстах буковинської письменницi супроводжуються зворушливими вигуками, вставними словами, що виражають найтоншi нюанси душевних станiв (тугу, болiснi випробовування, радiснi вiдчуття, зiпсований настрiй, ненависть, мрiї, благопристойнiсть, осяяння, iнтерес).

Порiвнюючи висловлювання героїнь раннiх повiстей О.Кобилянської з iдеями щоденникових записiв, можна вiдтворити погляди самої письменницi на жiнку, її природу й покликання, усвiдомлення власних сил i можливостей, зорiєнтованiсть на iдеали щастя, краси, любовi. Саме любовнi взаємини, прив’язанiсть i повага, пристрасть мають велику цiннiсть у життi Наталки Верковичiвни та автора «Щоденникiв». О.Кобилянська також надає великого значення любовi, що втiлюється у зворушеному чуттi й серцi. Для Наталки Верковичiвни любов – це сила, без якої вона не змогла б гармонiйно розвиватися й дiйти до свого «полудня», тобто вiдчути себе самодостатньою, а стан цей – рiч пiдкреслено iндивiдуальна. Її натура, цiла її вдача «такi жаднi якоїсь – як би то сказати ? – тонкої конкретностi, якогось нiжного чувства... любовi...».

Юна О.Кобилянська заявила, що найповнiше жiнка виражається у почуттях i душевних станах. Любовний дискурс «Щоденникiв» являє собою мову щирого жiночого чуття. Про це свiдчить цiле роно цитат: «Для серця жити – це любити, а моє мусить жити...»; «Ох люблю так палко, що не можу сказати!», або: «Господи, як страшно, як жахливо блукати мiж людьми, що тебе не розумiють, люблячiй, але нелюбленiй»; «Я мушу щось робити, про щось думати». І нарештi: «Я вiрю в любов»; «О Боже, яке лихо спiткало мене, що я плачу? Любов!». Письменниця, щоправда, любов не iдеалiзує. Вона намагається акцентувати увагу на тому, що любов – це дуже гарна, велична, але й небезпечна пригода у життi. Її героїня Наталка Верковичiвна вважає, що навiть «туга за життям любовi» наповнює жiнку чимось досконалiшим, своєрiдною красою, повним життям «без утиску i хитрощiв, без лжi i малодушностi, i без ненавистi».

Бачимо, що у щоденниках О.Кобилянська намалювала портрет своєї душi, яка вiддзеркалювала природу й була надiлена великою здатнiстю любити. Письменниця усвiдомлювала себе «незвичайною iстотою», «iнтелiгентною людиною». Її прагнення вiдрiзнялися вiд прагнень iнших, пересiчних людей, бо були «сповненi гарячої любовi, поезiї i сили...».

Захопившись проблемами емансипацiї жiнки, О.Кобилянська не вiдкидала й iнших проблем, бо її цiкавила повнота життя. І хоч якi рiзнi значення цього поняття, їх об’єднує iнтенсивнiсть та глибиннiсть переживання, за висловом фiлософа i лiтературознавця з дiаспори Д.Козiя. Недаремно Наталку Верковичiвну «обгортає туга за людь- ми, за життям!», «бажання жити якимось iншим, повним, яснiшим життям». Сама ж О.Кобилянська повсякчас виливала свої неординарнi думки на сторiнках щоденника i в художнiх текстах. Героїня повiстi «Царiвна» не пiзнала б своєї сутi,якби не вiдкрилася уважному й люблячому чоловiковi. Шляхетне серце О.Кобилянської, її думки та iдеї прихильно зустрiли О.Маковей, І.Франко, М.Павлик, М.Грушевський, Леся Українка. Вигаданi й реальнi жiнки нiколи б не вийшли зi своєї в’язницi, якби їх не любили i вони не вмiли любити, тобто не вмiли жити повноцiнно. Письменниця нiколи не втрачала iнтересу до життя, в якому любов має чимале значення. Однак заслуговують на увагу й такi її слова: «Найгенiальнiшi жiнки, i такi самi мужчини, любили в своїм життi, Гете так само, як i Ковалевська, i George Sand i iншi не могли без любовi обiйтися – але щоб се знов саму есенцiю їх життя становило, – не можна казати.

О.Кобилянська вiдкрила у раннiй перiод творчостi глибоку таємницю жiнки, «молодої дiвочої душi» – тяжiння до iдеалiзму, «духового життя», абстрактних речей, «фiлософiчних висновкiв». Письменниця до найменших деталей виписала чуттєву витонченiсть своїх героїнь, їхню покривдженiсть у патрiархальному суспiльствi: нищiвнi наслiдки позбавлення жiнок освiти, повна влада, а iнодi й сваволя чоловiкiв у сiм’ї та iнтимних стосунках («Образ з життя на Буковинi»); бажання жiнки мати мiцного, дужого чоловiка (новела «Природа»), прагнення змiнити своє становище й стан (новела «Жебрачка»), загостренi почуття, викликанi насолодою iнтелектуального спiлкування («Щоденники»). Створюючи незвичнi для української лiтератури твори, О.Кобилянська таки стала зрiлою «руською лiтераткою», що добре вiдчувала, скiльки i в якiм мистецтвi є добра i зла. Вiдсутнiсть динамiчного сюжету, внутрiшнi монологи персонажiв у поєднаннi з коментуванням й iнтерпретацiєю свого досвiду i вражень притягують до себе читачiв iз виробленим лiтературним смаком. Посилання на Ф.Нiцше i Г.Гейне, фольклорний елемент у текстах свiдчать про ерудицiю авторки, її спроможнiсть удосконалювати себе i свiт. Думки О.Кобилянської про речi абстрактнi й високi (такi, як спокiй, гармонiя, витонченiсть, земля, вiра, любов) не тiльки створюють її духовний портрет, а й становлять основу для розвитку українського iдеалiзму й волюнтаризму, що згодом по-новаторськи прозвучать у фiлософських есеях Д.Донцова. Не даремно О.Кобилянська пiдтримувала лiнiю Д.Донцова й друкувалася в його «Лiтературно-науковому вiстнику».

Буковинська письменниця чiтко окреслила свої життєвi принципи i вдачу своїх героїнь. Жодне невдале прочитання не може знiвелювати їхньої справжностi. Мала рацiю дослiдниця дискурсу модернiзму в українськiй лiтературi С.Павличко, коли вбачала в героїнях О.Кобилянської «нових жiнок», якi були «сильнi морально, психологiчно, iнтелектуально, хоч i не вчилися, як i їхня авторка, в унiверситетах. Вони надзвичайно емоцiйнi й надiленi могутньою, важко стримуваною сексуальнiстю. Для них характерне емоцiйне переживання iнтелектуального досвiду, особливо того, що стосується жiночого питання». Суть свого жiночого письма О.Кобилянська пояснила в листi до О.Маковея: «Кажуть мужчини, що жiнка нiколи не дорiвнює мужчинi. Я не знаю, чи дорiвнює, чи нi, але знаю, що вона цiлком щось вiдмiнного створить, не менш цiнного вiд нього – щось, чого вiн не в силi нiколи вдати. Вона, може, знов те не вдасть, що вiн» . Ознаки й вартощi жiночої життєтворчостi мають як спiльнi, так i вiдмiннi риси зi свiтом чоловiкiв. Якщо М.Коцюбинський досяг вершин творчостi в останнi роки свого життя, то О.Кобилянська знайшла себе, свою манеру письма вже на початку творчого шляху.

Отже, уже раннi твори письменницi були потуж- ними, оригiнальними. Вони засвiдчили, що до української лiтератури прийшла нова генерацiя митцiв-модернiстiв, жiнок-творцiв. Цi твори є вiдображенням важливого життєвого перiоду авторки, коли вона вiдкрила не лише в собi, а й в українськiй жiнцi людину, особистiсть, що живе власними iдеалами, змоделювала свої уявлення про життя й призначен- ня в ньому жiнки, про вищi цiнностi, нову красу. Слово для О.Кобилянської стало дiйовим засобом самовираження. Аналiзуючи її тексти, можна ствердити, що природнiсть почувань є найбiльшою правдою жiнки, а героїнi її творiв можуть безпомилково визначити свiй душевний стан.

 


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.