з якоюсь органiчною легкiстю доносить до свiдомостi реципiєнта потрiбне зображення. Не помiчаємо вiдсутностi рим, бо насправдi наявнiсть їх у висловленнi порушувала б буденно-розповiдну тональнiсть i таким чином шкодила б його органiчностi.
Але таке висловлення, за М.Бахтiним, потребує дiалогiчностi, тобто потребує вiд реципiєнта ро- зумiння «цiлiсного смислу, що має вiдношення до цiнностi – до iстини, краси i т.iн. – та вимагаєвiдповiдного розумiння, що мiстить у собi оцiнку».
Перебуваючи в дiалозi з цим висловленням, ми, як реципiєнти, вiдзначивши його «генiальну простоту» у створеннi зображення, певною мiрою виражаємо своє цiннiсне ставлення до нього. Та наша дiалогiчнiсть iз ним поки що не завершується, бо ми, фактично, ще не торкалися художнього смислу, вираженого цим зображенням.
Великдень. Усеношна. Дерев’яна сiльська церк- ва оточена парафiянами – далеко не всi змогли помiститися в нiй. Усерединi церкви правиться Великодня служба Божа. Опiвночi настає урочиста мить, коли священик кiлька разiв виголошує «Христос воскрес!» i всi вiряни промовляють у вiдповiдь: «Воiстину воскрес!»
Прохолодна квiтнева нiч пiд спiв церковного хору поволi переходить у передсвiтання. Навколо церкви люди виставили кошики з пасхальними стравами: освячуються паски, писанки, ковбаси...
А далi – радiсне привiтання одне одного та роз- говiння у родинному колi.
У панiматки своя турбота. У цей день вона благодiйниця: за звичаєм запрошує на обiд усiх дiтей-сирiт.
Може постати запитання: з якою метою вдаємося до цих вiльних асоцiацiй, пов’язаних з українським Великоднем? Вiдповiдь проста: слово Великдень (зауважмо, на вiдмiну вiд радянських часiв, воно пишеться, як i належить, з великої лiтери) є смисловим, а значить, i енергетичним центром аналiзованого висловлення. Мало сказати, що воно ключове слово фрази, оскiльки позначає час описаної подiї. По-справжньому ключовим воно є тому, що позначає найулюбленiше в народi християнське свято, яке породжує в кожного цiле роно асоцiацiй. До того ж це слово свiтле, красиве своєю «внутрiшньою формою». Звичайно ж, у нього високий рiвень семiотичностi, упiзнаваностi, що й визначає його енергетичнiсть, яку розумiємо як здатнiсть викликати у свiдомостi реципiєнта вiдповiднi уявлення та пов’язанi з ними емоцiйно зарядженi смисли. Це зовсiм не означає, що у процесi сприймання висловлення уява реципiєнта спецiально затримується на цьому словi, щоб дiстати можливiсть вибудувати ланцюг «особистих» асоцiацiй, пов’язаних iз Великоднем. Зовсiм нi. Моделюючи сприймання цього слова, маємо зрозумiти, що його знаковiсть визначає особливу функцiональнiсть, яку можна характеризувати як активну присутнiсть у текстi, – вона, ця присутнiсть, немовби «забарвлює» собою весь текст твору, надаючи його «внутрiшньому свiтовi» «великодньої» атмосфери. Але, окрiм того, це слово завжди зберiгає свiй потенцiал, здатнiсть «розквiтнути» низкою асоцiацiй, – така здатнiсть може активiзуватися залежно вiд способу рецепцiї, її темпу (швидкого чи повiльного читання) та ступеня заглибленостi в текст самого реципiєнта. Головне ж полягає у наявностi такого енергетичного потенцiалу, який сам по собi є цiннiсним моментом тексту.
Та на цьому художнiй смисл висловлення не ви- черпується. І тут виходимо на ще один важливий критерiй художностi, про який не сказано у цитованих вище думках Толстого, але який насправдi є одним iз провiдних в оцiнцi художностi тексту (твору). Маємо на увазi правду, або ж точнiсть зображення. Не заглиблюючись у характеристику цього вельми складного для розумiння та роз’яснення критерiю, скажемо лише, що найменше порушення його просто не сумiсне з художнiстю. Неправда, або ж неточнiсть, фактично гасить художню енергiю.
Точнiсть зображення стосується текстового моменту, в якому йдеться про те, що дiти гралися «на соломi / Проти сонця». Чому цей момент є точним (правдивим) i в чому полягає його функцiональнiсть як прийому? По-перше, така конкретизацiя важлива для створення повноти зображення (вiзiї, «кадру»). По-друге, що особливо важливе з огляду на правдивiсть зображення, уточнення «на соломi / Проти сонця» засвiдчує, що погода ще квiтнева, а тому й помiрно прохолодна, рано ще сидiти на травi, тож дiти сидять на соломi, до того ж вибрали мiсце«проти сонця», щоб було теплiше.
Невже, запитаємо, ця деталь настiльки важлива, аби звертати на неї увагу? Так, важлива. Поет таким чином вдається до додаткового виражального ресурсу у створеннi точного враження великоднього квiтневого, ще не зовсiм прогрiтого сонцем, дня. Виражальна функцiя цього прийому спрямована бiльше на пiдсвiдомiсть, а не на свiдомiсть реципiєнта.
Наголосимо, що точнiсть зображення в цьому випадку гармонiзує висловлення, отже сприяє його виражальному потенцiалу. Наявнiсть же якогось моменту неточностi нищить внутрiшню гармонiю твору. Таке нищення вiдбувається у процесi декодування тексту, коли свiдомiсть реципiєнта стикається з неточнiстю як виявом неправди.
«Грались крашанками / та й стали хвалитись / Обновами» – теж iз традицiй Великодня. Те, що «грались крашанками», – зрозумiло, як зрозумiло й те, що на Великдень селяни прагнули оновити свiй одяг i одяг дiтей.
Отже, перебуваючи у такому дiалозi з першим висловленням Шевченкової поезiї, ми з’ясували, що його цiннiсний, тобто художнiй смисл полягає як у створеннi виразної вiзiї невеличкого гурту дiтей, що «грались крашанками», так i в сугеруваннi враження Великоднього свята.
Друге висловлення, що складається з кiлькох коротких речень переважно номiнативного характеру, настiльки наближає нас до гурту дiтей, що починаємо прислухатися до їхньої розмови, в якiй вони хваляться обновами:
Тому к святкам
З лиштвою пошили Сорочечку.
А тiй стьожку,
Тiй стрiчку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобiтки шкаповi,
Кому свитку.
Перелiк довгий. Обнов багато – як у хлопчикiв, так i у дiвчаток, яких ми чуємо, але поки що нiкого конкретно не бачимо. І ось нарештi перший i останнiй конкретний «кадр»:
Одна тiлько
Сидить без обнови Сирiточка,
рученята Сховавши в рукав.
Зауважмо: не сирота, не сирiтка, а сирiточка – дiбрано найбiльш нiжне, найбiльш спiвчутливе слово. І сидить вона у позi «рученята сховавши в рукав». Їй холодно, i не тiльки тому, що вона благень- ко вдягнута, а тому, що їй, сиротi, самотньо й незатишно серед дiтей, у яких є батьки i якi зараз хваляться своїми обновами. Вони, дiти, морально ще не визрiли настiльки, аби зрозумiти: хвалитися обновами, коли поряд з ними сирiтка, у якої тiєї обнови немає i не може бути, просто неетично. (Пiд час вивчення цiєї поезiї на уроцi на такий момент неетичного поводження дiтей стосовно сирiтки вчителевi треба звернути особливу увагу – йдеться ж бо про головний смисловий центр поезiї).
Поет недарма так довго перелiчує обнови дiтей – тут треба зрозумiти, що таке протяжне в часi перелiчування психологiчно впливає на сирiтку. А далi Шевченко вдається до прийому, який умовно можна назвати як «голоси за кадром»:
– Менi мати купувала.
– Менi батько справив.
– А менi хрещена мати Лиштву вишивала.
Цей прийом у майбутньому часто використовуватимуть кiнорежисери. Шевченко ж застосував його з вражаючою майстернiстю. Бо якщо попереднє тривале перерахування дiтьми своїх обнов психологiчно тиснуло на сирiтку, то зараз, коли тi «голоси за кадром» зазвучали ще голоснiше, цей тиск став для неї просто нестерпним, i вона не витримала – вирiшила теж похвалитися найважливiшою для неї, завжди голодної дитини, подiєю:
– А я в попа обiдала, –
Сирiтка сказала.
У цих словах, зазначив В.Базилевський, «бiльше серця, нiж у сотнях нинiшнiх римованих текстiв».
***
Висновкiв робити не будемо, бо все зрозумiле: i глибока людянiсть цього твору, i фiлiгранна майстернiсть його виконання, i належнiсть його до вiчностi...
