семантичного синтаксису.
Не всi речення мають iнфраструктуру, частiше вона вiдсутня, такi зразки можна визначити як речення з нульовою iнфраструктурою. Її складники не скоординованi мiж собою, вони взаємодiють лише з базовим (лiнiйним) реченням, i ця взаємодiя здiйснюється кожним складником iнфраструктури окремо й по-своєму. У реченнi може бути декiлька iнфраструктурних одиниць, але вони зовсiм не пов’язанi мiж собою, при цьому кожна має своє призначення, своє комунiкативне завдання. Наприклад, в одному реченнi є i вставне слово, i звертання: На щастя, шановне товариство, таких людей у нас меншiсть, що засвiдчують соцiологiчнi дослiдження (І.Драч) або вставнi i вставленi конструкцiї: На мiй погляд, це товариство повинно складатися з низки клубiв, об’єднань, груп, асоцiацiй (назва не має значення), якi спорiднювали б нас не за абстрактним замилуванням пейзажами, а за цiлком конкретними уподобаннями, iнтересами (Б.Сушинський).
У кожнiй iз категорiй iнфраструктурного рiвня є експлiцитно або iмплiцитно представлений предикативний змiст. Вiн безпосередньо виражений у словах автора при прямiй мовi, вставних i вставлених реченнях, опосередковано – у вставних i вставлених словах та словосполученнях, звертаннях. Вставнi слова i словосполучення у бiльшостi випадкiв – це скороченi або згорнутi вставнi речення. Ця думка, висловлена ще у працях Ф.Буслаєва, Д.Овсянико-Куликовського, О.Пєшковського, О.Шахматова, знайшла пiдтримку в сучасних граматиках. Вставнi одиницi на зразокздається, очевидно, можливо, так би мовити, безперечно, безумовно, звичайно, зрозумiло, природно тощо Д.Баранник квалiфiкує як стацiонарнi неповнi речення з особливим функцiональним статусом в умовах дворiвневої структури висловлення. Таку саму предикативну пiдоснову можуть мати i вставленi слова й словосполучення.
Щодо звертання, то вони у висловленнi мають виразнi ознаки комунiкативної автономностi й мiстять потенцiйну предикативнiсть, мiра вияву якої може бути рiзна, аж до максимальної, чому й можливi звертання-речення, або вокативнi речення, де звертання виступає як комунiкативно незалежна одиниця. На те, що «звертання в рядi випадкiв можна визнати особливим видом речення», вказував ще О.Шахматов. Вiн визначив як вокативнi односкладнi речення, «в яких головним i єдиним членом є звертання, назва особи, до якої звернена мова, якщо така назва виголошена з особливою iнтонацiєю, що породжує складне уявлення, в центрi якого стоїть ця особа; у цiй думцi може бути виражений закид, жаль, докiр, обурення». Сучаснi автори, зокрема І.Слинько, Н.Гуйванюк, М.Кобилянська, взагалi вважають вокативне речення основною вихiдною одиницею, називаючи його кличним комунiкатом, «бо це не справжнє речення, а особливий засiб зв’язку з вказiвкою на адресата мовлення. З потреб спiлкування кличнi комунiкати можуть опинятися у складi звичайних речень. У такому разi їх предикативнiсть i самостiйнiсть послаблюються. Вони перетворюються на несамостiйнi кличнi модифiкацiї, якi звичайно називають “звертаннями”».
Тому складники модифiкацiйно-супровiдного (iнфраструктурного) рiвня є одиницями автономної, прирощеної (вкрапленої) предикацiї.
У свою чергу, в межах самих iнфраструктурних одиниць, якi мають предикативну основу, зокрема у вставлених конструкцiях, можна побачити iншi iнфраструктурнi елементи (вставнi слова), для яких базово-комунiкативним рiвнем є вставлена одиниця, наприклад: У природi зацвiло все водночас (а не, так би мовити, поетапно, як було справiку), та й вiдбуяло за лiченi днi (чи дало мiцну зав’язь – побачимо восени) (З газ.).
Два рiвнi граматичної структури речення (iнтраструктурний та iнфраструктурний) не iснують паралельно. Горизонтальну лiнiйнiсть речення формують компоненти базово-комунiкативного рiвня, а одиницi iнфраструктури, якi зорiєнтованi на окремi фрагменти горизонтально розгорнутої структури, формують вертикальну лiнiйнiсть за способом входження в речення.
З позицiй дворiвневого синтаксису засоби модифiкацiйно-супровiдного рiвня становлять важливу частину речення, вони не iзольованi вiд нього, а тiсно пов’язанi з ним. Зв’язок одиниць iнфраструктурного рiвня з основним корпусом речення не належить до жодного з традицiйно вiдомих граматичних поєднань. Д.Баранник визначає його як синтагматичну автономну iнкорпорацiю, або нелiнiйну еластичну iнкорпорацiю. В основi такого зв’язку лежать iнформативно-смисловi та суб’єктивно-модальнi чинники. Вiн забезпечується структурно-композицiйною та просодичною органiзацiєю, в якiй проступають контури мiжфразних поєднань i яка своїми принциповими характеристиками сягає вже у структуру тексту.
Погляд на речення як дворiвневу систему дає змогу розрiзняти в його будовi одиницi двох рiвнiв: лiнiйнi члени речення, належнi базовому рiвневi, та члени iнфраструктурного рiвня, або iнкорпорованi.
Інкорпорованi одиницi не мають традицiйних формально-граматичних зв’язкiв нi з iншими одиницями того самого (iнфраструктурного) рiвня, нi з членами лiнiйного речення. Вони зорiєнтованi на змiст усього речення чи його частини або на ситуацiю в момент спiлкування (створюють можливостi для здiйснення комунiкативного процесу).
Д.Баранник видiляє чотири основнi функцiї, притаманнi одиницям модифiкацiйно-супровiдного рiвня речення: визначник адресата мовлення, визначник адресанта мовлення, суб’єктивно-модальний модифiкатор, актуалiзатор смислового прирощення.
За нашими спостереженнями, одиницi iнфраструктури речення виконують сiм основних комунiкативно-iнформативних функцiй. Ідеться про адресацiю мовлення (звертання, вставнi слова), авторизацiю мовлення (слова автора, вставнi та вставленi одиницi), функцiю розширення iнформацiї (вставленi елементи та вставнi слова), суб’єктивно-модальну функцiю (вставнi та вставленi одиницi), оцiнну (вставнi, вставленi одиницi, слова автора, звертання), структурно-композицiйну (вставнi одиницi) та довiдково-iнформативну (вставнi та вставленi елементи).
Своєрiднiсть вираження адресацiї може розглядатися як одна з мовностилiстичних характеристик текстiв рiзного функцiонального призначення, бо «кожен жанр мовлення у кожнiй сферi мовного спiлкування має свою, що визначає його як жанр, типову концепцiю адресата».
Звертання традицiйно вважають основним засобом вираження адресацiї мовлення. Воно називає iм’я адресата. У текстах, зокрема публiцистичного стилю, трапляється i загальна, й iндивiдуальна адресацiя.
