1–42] – це дитячий спогад про давно минуле враження психологiчного дисонансу (що, очевидно, не було випадковим пiд час перебування в Орськiй фортецi); друга, менша – вiд рядка «Бридня!.. А й досi, як згадаю» [рр. 43–50] – вира- жає актуальну для часу створення вiрша позицiю поета. Отже, твiр вибудувано за принципом занурення у щасливий сон дитинства iз наступним поверненням до реальностi. Рух емоцiй, як i в античнiй трагедiї, розвивається «вiд щастя – до нещастя». Вiд сну – до реальностi, вiд гармонiйної цiлiсностi свiту – до дисгармонiї та руйнацiї.
Розвиток почуттiв лiричного героя цiєї поезiї можна передати графiчно як синусоїду – хвилясту лiнiю з кiлькома пiдйомами i спадами. У першiй, умовно кажучи, мемуарнiй частинi розвиток по- чуттiв починається з констатацiї несподiваного, глибоко пережитого, гострого вiдчуття щастя:
Чи то так сонечко сiяло,
Чи так менi чого було?
Менi так любо, любо стало,
Неначе в Бога...
Це вiдчуття щастя навiдується до лiричного героя «у бур’янi», у природному сховку – iмiтацiї материнського середовища, пiд час молитви:
Уже покликали до паю,
А я собi у бур’янi Молюся Богу...
Молитва – це також символiчний сховок i оберiг, прихисток для вiруючої людини. Лiричний герой – сентиментальна «природна людина», яка перебуває в гармонiї зi свiтом – творiнням Божим. Бог–природа–свiт становлять єдинiсть, вони є тiєю досконалiстю, що потребує молитовних звернень й екстатичного самозабуття. Це архетипна Велика Мати, котра зроджує зi свого лона все живе й любовно опiкується своїми дiтьми. Невипадково перед цим величним i всеосяжним божеством лiричний герой почувається «маленьким»: «Чого маленькому менi / Тойдi так приязно молилось, / Чого так весело було». Навряд щоб тринадцятилiтнiй пiдлiток, котрий переживає перiод статевого дозрiвання, трактував себе як «маленький». Т.Шевченко, здається, привносить у цей пiдлiтковий спогад враження i поведiнку бiльш раннього дитинства – кризового перiоду 5–6-рiчного вiку, коли дитина переживає тiлесне дистанцiювання вiд матерi, вiд її постiйної опiки й допомоги.
І це не випадково. У свої 13 рокiв поет уже залишився круглим сиротою. Синовi батькiв-крiпакiв чи не вперше з усiєю прямотою й жорстоким реалiзмом вiдкрилися власна малiсть, незначущiсть i беззахиснiсть у безправнiй системi Росiйської iмперiї. Дорослий поет у кризовий момент свого життя занурюється у сон дитинства, щоб знову вiдчути себе «маленьким», пригадати свої сльози й молитви до Бога, Богородицi й iмплiцитно до рiдної матерi, котра так передчасно вiдiйшла у засвiти. Цiкаво, що, попри одностайнiсть бiографiв Т.Шевченка в датуваннi смертi батькiв (мама померла, коли Тарасовi було 9 рокiв, а батько, коли хлопцевi виповнилося 12), у пам’ятi самого митця ця подiя зафiксувалася як бiльш рання: i в автобiографiї першої пол. 1860 р., i в листi до редактора «Народного чтения» письменник стверджує, що лишився круглим сиротою у восьмирiчному вiцi: «Лишившись отца и матери на осьмом году жизни, приютился я в школе у приходского дьячка в виде школяра-попыхача». Таке змiщення в часi у пам’ятi дорослого чоловiка, очевидно, було зумовлене емоцiйною неготовнiстю дитини до втрати, яка прийшла занадто рано. Звiдси травматичний вплив її, бачення себе маленьким i беззахисним, схильнiсть до мазохiстського жалю.
Тому невимовне вiдчуття щастя у вiршi «N.N. – Менi тринадцятий минало» раптово змiнюється не менш гострим вiдчуттям горя, усвiдомленням злиденностi власного земного життя – й емоцiйна синусоїда лiричного героя стрiмко рухається донизу:
Та недовго сонце грiло,
Недовго молилось...
Запекло, почервонiло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорнiло,
Боже небо голубеє
І те помарнiло.
Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати –
Нема в мене хати!
Не дав менi Бог нiчого!..
І хлинули сльози,
Тяжкi сльози!..
У цих рядках i далi поет кiлька разiв повертається до своєї дитячої психологiчної травми передчасної смертi обох батькiв, унаслiдок чого вiдбувся стрiмкий перехiд вiд захищеного в родинi стану до вiдкритостi всiм соцiальним вiтрам, негараздам i безправностi. Цей перехiд був iще болiснiшим через рiзкий контраст iз закладеними в хлопця, за висловом І. Дзюби, «щирiстю людяностi», «невтомною дбайливiстю, чуйною добротою й ненавмисною жертовнiстю», яких вiн зазнав у ранньому дитинствi з боку матерi Катерини i сестри. «Мати Тарасова, Катерина Якимiвна, – писав О.Кониський, – була з тих матерiв, якi вiддають дiтям усе своє життя до решти, якi нiчого в життi не знають, крiм самопосвяти й непосильної працi: то на панщинi, то в господарствi, то коло дiтей (а їх стало шестеро). Вона горiла в тiй працi й клопотах, як свiчка на вiтрi. І згасла передчасно в сорок рокiв».
Емоцiйна дитяча рана потребувала зцiлення. Звiдси перебiльшена потреба в любовному зближеннi з iншою людиною i пошук такої близькостi – ерзацу спiлкування з матiр’ю – «вичаровування» її словами, вимрiювання, напiвсонного марення. Такий iнфантильний шаблон взаємин маленького хлопчика з люблячою мамою визначає наступний пiдйом в емоцiйнiй синусоїдi лiричного героя у вiршi «N.N. – Менi тринадцятий минало». Дiвчина, котра «Недалеко коло мене / Плоскiнь вибирала, / Та й почула, що я плачу, / Прийшла, привiтала, / Утирала мої сльози / І поцiлувала...». Шевченко руйнує патрiархальний шаблон стосункiв мiж чоловiком i жiнкою, коли захисту й пiдтримки потребує жiнка, а чоловiк за всiх обставин має залишатися сильним, мужнiм. Його лiричний герой дозволяє собi розчулення, плач, вiдчай i безпораднiсть, натомiсть дiвчина – як мама – приходить, щоб його втiшити. Можливо, цей плач був своєрiдним iнфантильно-манiпулятивним ходом, щоб привернути до себе увагу, викликати спiвчуття когось старшого й сильнiшого, що його вiн так потребував. Витирати сльози – це психологiчно архаїчний жест, котрий у кожної людини асоцiюється насамперед iз матiр’ю як тiєю, що зробила це вперше. І поцiлунок у цьому контекстi набуває iнфантильного, а не еротичного значення. Внаслiдок цього реальнiсть зазнає щасливого очуднення:
Неначе сонце засiяло,
Неначе все на свiтi стало
Моє... лани, гаї, сади!..
Навiть безправнiсть i бiднiсть у свiтлi цього емоцiйного пiдйому не допiкають лiричному героєвi так, як це було кiлькома рядками вище, i вiн каже:
І ми, жартуючи, погнали
Чужi ягнята до води.
Як переконують дослiдники, вiрш «N.N. – Менi тринадцятий минало» – автобiографiчний. У 13– 15 рокiв Т.Шевченко пережив кохання до сусiдської дiвчинки Оксани Коваленко, якiй згодом присвятив поему «Мар’яна-черниця». Саме Оксана Коваленко стала прообразом Оксани-титарiвни з поеми «Гайдамаки». Можливо, у вiршi «N.N. – Менi тринадцятий минало» поет передав досвiд свого першого, нiжного почуття, однак поцiлунок дiвчини, яка була на три роки молодша вiд самого Т.Шевченка, бiльше нагадує материнський. Дiвчинка виконує роль старшої, психiчно витривалiшої й сильнiшої особи, анiж лiричний герой. Рано позбавлений материнської та батькiвської ласки поет шукає їй замiнникiв i переносить шаблон материнсько-синiвських взаємин на своє пiдлiткове кохання.
Та врештi дитяча вiзiя, побудована на психiчному дисонансi, вичерпується, i вже з позицiї дорослого чоловiка лiричний наратор констатує: «Бридня!..» Але й тут емоцiйна синусоїда вiд означеного негативiзму поступово повзе вгору, повертаючись до тих спогадiв i визнаючи за ними неперехiдну цiннiсть:
Чому Господь не дав дожить
Малого вiку у тiм раю.
Умер би, орючи на нивi,
Нiчого б на свiтi не знав.
Не був би в свiтi юродивим,
Людей i [Бога] не прокляв!
У цих рядках природне материнське середовище набуває символiчного значення земного раю, вихiд iз якого означують такi суперечливi концепти, як «пiзнання» (освiта й осягнення життєвої неспра- ведливостi), «юродство» (нестандартна поведiнка, зумовлена релiгiйними мотивами), «прокляття» (ненависть до iснуючого суспiльного ладу). Сирiтство, спричинене смертю батькiв, посилювалося крiпацтвом i мало вирiшальне значення для творчого становлення Т.Шевченка. Саме викуп iз крiпацтва вiдiрвав поета вiд питомого соцiально-класового середовища, а такi подiї також переживаються суб’єктом драматично. Деякi шевченкознавцi зауважили, що «Шевченко чи то слiдом за Руссо, чи то пiд його впливом схилявся до думки про переваги первiсного, “природного” стану й прикрi наслiдки освiченостi для сiльської дитини як одного з виявiв нещасть, що їх несе цивiлiзацiя». Вiдомий факт, що до Академiї мистецтв на певному етапi перестали приймати талановитих малярiв-крiпакiв, бо, повернувшись уже як художники до своїх панiв, вони не витримували принижень i накладали на себе руки. І.Дзюба натомiсть вважає, що у Т.Шевченка "набагато ширша й глибша думка. Його природний “рай” – не для життя, а для марень i жалiв; вiн – як принципове заперечення неправедної реальностi i як позицiя для морального суду над нею. А в “особистiсному” планi за жалями про вихiд iз малого природного свiту в широкий суспiльний – думка про те, що за свою покликанiсть доводиться дорого платити стражданнями". З цим останнiм твердженням, на наш погляд, важко не погодитися, бо творчий дар Т.Шевченка призвiв не лише до самiтництва митця у суспiльствi, а й до його особи- стої невлаштованостi (поетовi так i не вдалося створити власну родину).
Наприкiнцi вiрша «N.N. – Менi тринадцятий минало» лiричний герой окреслює власне дитинство словом «бридня». Дорослий 33-рiчний чоловiк уже не вiрить у сни та «природний рай». Однак в Орськiй фортецi, вiдiрваний од культурного середовища, поет «вичаровує» собi у вiршах любов, снить дiвчинкою Оксаною, яка хай i ненадовго, але замiнила йому матiр та її опiку. Драматичнi умови солдатчини викликали у пам’ятi поета iншi аналогiчнi кризовi стани: сирiтство i першу закоханiсть. Психiка поета як система, що саморегулюється, шукає способiв розв’язання актуальної кризи й безвиходi, повертаючи його до колишнього позитивного досвiду – до сну i мрiї про любов, молитви, аби почерпнути в них позитивну енергiю, втiшитися i знайти в собi сили для життєвої стiйкостi.
Книги – кораблi думки, якi мандрують по хвилях часу i бережно несуть свiй дорогоцiнний вантаж вiд поколiння до поколiння.
