тiльки треба було якимось чином з’єднати разом цей iнтровертований комплекс любовi з реальним об’єктом».
На думку А.Халецького, ланцюжок «дитинство – дитина – мати» оприявнює той зв’язок, вiд якого Т.Шевченко не мiг вiдiйти впродовж усiєї своєї творчостi. А оскiльки реального злиття в любовi з жiнкою, яка б нагадувала матiр, не вiдбувалося, то фантазiї замiнили дiйснiсть, а минуле почало сприйматися як щось цiннiше, анiж сучаснiсть. «Мати в почуттях Шевченка набуває божественних рис, i мати рiдна, мати взагалi зливаються з Богоматiр’ю». Така пильна фiксацiя уваги на матерi як на об’єктi почуттiв здебiльшого супроводиться ворожим чи амбiвалентним ставленням до батька. Ця аксiома психоаналiзу, на думку А.Халецького, пiдтвердилася й у випадку Т.Шевченка: «батько пережив матiр i пiсля її смертi не компенсував потребу дiтей у батькiвськiй ласцi. Навпаки, вiн ототожнився з мачухою, оскiльки дав їй можливiсть змiнити по-своєму їх життя, не зупиняв її в її розправах. Своїм ставленням до мачухи батько начебто перейшов на її бiк, зрадив пам’ять про матiр i цим поглибив самотнiсть дiтей».
Повернення до психоаналiзу в шевченкознавствi вiдбулося вже у пострадянський перiод. Сучасна дослiдниця Л.Левчук погоджується зi С.Балеєм щодо ролi сирiтства у становленнi особистостi Т.Шевченка, розриву мiж дитячими мрiями i реальною дiйснiстю, проте наголошує: «Вважаємо за потрiбне додати такий чинник, як крiпацтво: досить тривалу залежнiсть поета вiд iншої особи – пана, стан морально-психологiчного приниження людини, яку викупають». Психоаналiтичному прочитанню творчостi поета присвячено роздiл «Поезiя Т.Шевченка: депресивно-репарацiйна позицiя материнського коду i пошуки великого слова» з монографiї Н.Зборовської «Код української лiтератури: Проект психоiсторiї новiтньої української лiтератури». Психологiчний комплекс сирiтства у цiй працi набуває сенсу «депресивної стадiї материнського коду в станi поневолення, депресивний симптом у творчостi Шевченка символiчно виражає синiвське переживання щодо сплюндрованого материнського тiла України («Свiте тихий, краю милий, / Моя Україно, / За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш?»). Водночас «насичений iнстинктом життя могутнiй потяг до репарацiї є важливим чинником подолання депресивностi. Тому символiчна Шевченкова синiвська печаль супроводжується активiзацiєю батькiвського логосу, що означає активiзацiю вольового чинника на зразок мужнiх iмперативних закликiв: “Поховайте та вставайте, / кайдани порвiте! / І вражою злою кров’ю / Волю окропiте!”, в яких вербалiзується також потреба праведного державницького закону (“Чи дiждемося Вашингтона / З новим i праведним законом?”)». Звiдси випливає садомазохiстська дiалектика образностi поета. Мазохiзм iмперського суб’єкта вилився у Т.Шевченка в синiвськiй жертовностi: «Шевченко залишається у психологiчнiй сутностi сином Нацiональним зi своїм свiдомим i несвiдомим, що прагне наблизитися до Христа, тому добровiльно приймає на себе психологiчний комплекс жертви на основi потреби репарувати Україну». Символiчне уявлення про садистський синiвський психохарактер проявляється, на думку Н.Зборовської, в поемi «Гайдамаки», у якiй поет «протиставляє несвiдомому гайдамацькому синiвському садизму духовну батькiвську мужнiсть».
Окремi крихти свiдомої чи несвiдомої психологiчної та психоаналiтичної iнтерпретацiї творчостi Шевченка можна визбирати по багатьох iнших лiтературознавчих дослiдженнях (наприклад, у Шевченкових автобiографiях, у працях його бiографiв – О.Кониського, П.Зайцева та iн., у сучасних монографiях Г.Грабовича, О.Забужко, І.Дзюби та iн.). Проте ключовi означення, що повторюються, – це материнський комплекс як фiксацiя лiбiдо на материнському об’єктi, вiдтак деяка пасивнiсть i фемiннiсть характеру митця, що зумовлена травматичними психобiографiчними чинниками й утiлюється у пiдвищенiй схильностi до «мрiй наяву» (ендимiонський комплекс); також садомазохiстська реакцiя на пiдневiльне суспiльно-полiтичне буття нацiї.
Із психоаналiтичної логiки метафоричної тотожностi будь-якого художнього твору митця та його актуального психопортрета випливає висновок про те, що означенi психiчнi явища можна вiдчитати у будь- якому творi митця. Щоб пересвiдчитися у слушностi цiєї тези, розгляньмо добре вiдомий усiм вiрш Т.Шевченка «N.N. – Менi тринадцятий минало». Цей твiр з’явився 1847 р. в Орськiй фортецi, де поет вiдбував заслання за написання пасквiлiв на росiйського царя Миколу І i його дружину. Пiсля кiлькох рокiв життєвого благополуччя – звiльнення з крiпацтва i здобуття омрiяної освiти, повернення з Петербурга в Україну, працi в Київськiй археографiчнiй комiсiї, спiлкування з однодумцями з братства Кирила та Мефодiя – поет опиняється на культурно-мистецькому вiдлюддi, вiн змушений нести вiйськову службу пiд суворим наглядом i з забороною писати й малювати. Перiод життєвого успiху рiзко змiнився перiодом гострого соцiального вiдчуження, що, звiсно ж, призвело до психiчного дисонансу. На стан психологiчного й соцiального вiдчуження поет i художник реагує так, як це описав З.Фройд. Ідеться про мрiї або сни наяву, чи, як визначив цi з’яви психiчного життя поета С.Балей, ендимiонськi мрiї. Саме таке марення й зафiксовано у вiршi «N.N. – Менi тринадцятий минало». Цiлком закономiрно, що перед внутрiшнiм зором ще молодого Т.Шевчен- ка (у 1847 р. йому виповнилося лише 33 роки) постала iдеалiзована картина з його начебто щасливого дитинства. Однак варто наголосити, що цi спогади нагадують i про той екзистенцiйний бiль, який у дитячi роки був своєрiдним передчуттям того болю, що з новою силою повернувся в дорослому життi.
У часовому сенсi описанi у вiршi переживання можна подiлити на двi спiвмiрнi частини: перша, бiльша [рр.
