Символізм у творчості Павла Тичини і Тодося Осьмачки - Page 3

 

Проходять:

бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари й музику –

 Проходять:

Тут чітко визначаються авторські пріоритети: на площі зібрались прихильники національної ідеї - «бідні, багаті, горді...», двічі наголошене їх ставлення до калік словом «проходять:», де двокрапка в кінці фрази ніби пропонує читачеві завершити думку, оцінити ситуацію.

Подпись: ,§§11§Ш

Далі поет переходить до наступного важливого проблемного питання історіософічного плану - соціальних передумов з’яви духовних калік. Часопростір розгортання дійства різко змінюється: від замкнутого простору приміщення Софіївського собору і площі до масштабів усієї України і століть розвитку історичних подій. Тут автор звертається до третього символу - чорного птаха, який у народній міфології пов’язаний зі світом мертвих, «вісник смерті, горя <...>. Душі злих людей уявлялися у вигляді чорного ворона і ворони», які живляться падаллю, виймають очі мертвих.

У П. Тичини це - чорний бездушний птах зневіри, запроданства, зради національних інтересів, який з’явився «із гнилих закутків душі» (до речі, поет жодного разу не вжив лексеми «ворон», наскрізно це - «чорний птах»). Він символізує історичний процес нищення почуття національної єдності століттями гнобленого народу імперською         політикою, формування відступництва, зради національних     інтересів заради класових, пропагованих

більшовиками.

Поет-гуманіст, як свідомий патріот, розумів, що класова ідеологія, мрії більшовиків надати пролетарській революції планетарних масштабів нищили національну свідомість, саму ідею збереження нації з її ментальністю, генетикою, неминуче приведуть до братовбивчої війни, освятять її як найвище завоювання ідеї побудови примарного раю загірної комуни.

Адже він усвідомив, що оте чорнокрилля, розпростерте над його рідним краєм протягом століть, уже наплодило духовних калік незрячих, а більшовики посіяли зерна класового розбрату, який незабаром розведе братів на різні боки барикад, і наслідком цього стануть тисячі жертв, які засторогою засвідчать про себе в поемі символами трьох гробів.

Отже, у частині-пересторозі поеми «Золотий гомін» П. Тичина вибудував чітку систему символічних і метафоричних образів, які стануть визначальними для розкриття національної трагедії: гроби, духовні каліки, чорний птах, розп’яття душі людської, озвіріння душі («Хай звіра в собі не плекають»).

І коли         передбачення      стало реальністю, розпочалась

громадянська війна. П. Тичина всім серцем відчув масштаби народної трагедії, перші спроби осмислити її прозвучали у творах, що ввійшли до збірки «Сонячні кларнети». У них різко змінилась система тропів, поетика: кларнетичний символізм поступається місцем системі символів, що відповідають глибині трагедії. Різко контрастують         протиставлені у вірші «Одчиняйте двері...»

романтичні сподівання на мирний розвиток подій, що асоціювались із найсвітлішим: «Одчиняйте двері — / наречена йде! / Одчиняйте двері - / Голуба блакить!», і початок кровопролиття, відображений поетом символічно: «Одчинились двері - / Горобина ніч! / Одчинились двері - / Всі шляхи в крові!». Метафоричний гіперболізований образ пролитої крові у віршах поета 1918 - 1919 років наростає до безмежних масштабів:

-36- «По кривавій по дорозі / Нам іти у світ» («Пам’яті тридцяти»),

«1 взялися кров’ю поле і гаї» (Хто ж це так із тебе насміяться смів?»,

«А що за тую волю / Та безкінечна кров» («Прийшли до мене в гості») і т.д.

Тема національної трагедії набуває панорамного звучання і в циклі «Скорбна мати», присвяченому пам’яті матері поета. Як зазначав Ю.Лавріненко, ««Наречена» і мати належить до наскрізного головного символу кларнетизму, представленого в образах «Марії», «Мадонни» і врешті «Скорбної Матері». Цей символ-архетип у нас іде іще віддавна і через Тараса Шевченка, а тепер через П. Тичину піде далі в майбутню українську літературу». Тут образ матері постає і як образ Божої Матері, сина якої розп’ято на хресті, і матері-України, синів якої спіткала така сама доля. Система символів-узагальнень проходить через усі поезії циклу, поступово наростаючи. Це, насамперед, хлібне поле, яке з традиційного символу достатку перетворюється в символ трагедії: воно вкрите трупами, могилами. У першій частині - «Чийсь труп в житах чорніє», далі - «В могилах поле мріє», і - нарешті – «Буяє дике жито». Градація наростання: труп - поле в могилах - поле, поросле диким житом, яке поховало сліди кровопролиття.

Відповідно осмислюється і біблійний символ розп’яття Христа, другій частині на запитання учнів Сина, які шукають Ісуса, мати радить:

Ідіте на Вкраїну,

Заходьте в кожну хату –

Ачей вам там покажуть

Хоч тінь Його розп’яту.

Що мав на увазі поет? Чи те, що в кожній хаті має бути ікона з розп’яттям Божого Сина, який пожертвував власним життям заради життя людей, що мають сповідувати його заповіді, чи, може, трагедію, котра забрала синів у братовбивчій війні? Адже в заключному вірші циклу запитання матері «За що тебе розп’ято? / За тебе убито?» - це підтвердження того, що жертвоприношення Христа не порятувало людство. Чи, може, це просто запитання - розпач матері на могилі загиблого сина, над якою буяє дике жито»? - відповідь на яке має віднайти кожний читач залежно від його сприйняття тексту.

1 нарешті - фінал твору, де мати «Упала на обніжок, / Хрестом

розп’явши руки!..» підсилює символічність розп’яття, сприймається як трагедія України.

Масштаби національної катастрофи, її причини - озвіріння, класова ненависть, втрата гуманістичних ідеалів - наскрізно виповнюють збірку «Замість сонетів і октав». Ця тема звучить як застереження, як «прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!». Автор у розпачі: «Велика ідея потребує жертв. Але хіба то жертва, / коли звір звіря їсть?». Він змальовує зримо звірства терору в «Антистрофі»:

Місто в мальованих плакатах: Людина людину коле.

Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції погроми.

Все можна виправдати високою метою - та тільки не порожнечу душі.

Отже, заклик-пересторога «хай звіра в собі не плекають» («Золотий гомін») не допоміг, знову з’явився символічний образ звіра як знак бездуховності, «порожнечі душі», душі, яка уявлялась поетові високим храмом, сповненим світлих мелодій надії.

Вершиною озвіріння, бездуховності звучить мотив розстрілу у вірші-строфі «Найвища сила»:

- Одягайсь на розстріл! - крикнув хтось і постукав у двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А над усім містом величезний рояль грав...

І зрозумів я - настав Великдень.

Схожі матеріали


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.