Та вся природа зі своєю красою не замінить співу, мови, втрата її - "ото була б загибель - смерть моя", - признається поет.
Павличкова ліра тяжіє до загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло і пітьма - Павличко розмірковує над цими вічними тезами, розповідає про них в точних і вишуканих образах.
Потрясаюче сильно звучить вірш "Голгофа", в якому з глибини віків проступають трагічні долі людей, богів, гнаних, засуджених, ображених невірою, зрештою, розп'ятих - Овідій, Джордано Бруно, Ян Гус, Шевченко... Мученицька смерть - це, звичайно, страшно. Але ще страшніше, коли народ байдуже дивиться на страту, а то іще галуззя підкидає. Страшно не за себе - за такий народ.
...знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.
І тут на перший план виходить ганьба народу, який боїться навіть тіні мертвого ката. Та ще більша ганьба, коли іменем цього ката чинилися нелюдські злочини - а його колишні підручні намагалися реанімувати вже хоч не його, то його справи. Вражаюче звучать рядки вибухової сили:
Одна Голгофа споконвік була.
Розбійник і творець висіти поруч,
І в темряві не розрізняли їх.
Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав,народи.
Під віршем підкреслено стоїть дата: 1969 рік. Йдеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року.
Як і кожний справді самобутній пост, Дмитро Павличко сприймається читачами неоднозначно. Є в нього речі, які несуть на собі аж надто виразні прикмети часу, як от "славослов'я" вождю революції, але, за словами Анатолія Шевченка, "не можна не захоплюватися цією яскравою особистістю, цим невтомним будівничим нашого духовного життя, ним полум'яним громадянином рідної землі".
