це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: «Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!» Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух ро¬зумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.
Інші постаті - божий чоловік, що має репрезентувати авторський погляд на добу, а в подіях 1663 року відіграє роль Червоного Хреста, полковник Сомко, Петро Шраменко, Леся Череванівна - постаті ідеальні - вийшли значно блідішими. Сомко - то якийсь ходячий кодекс лицарських чеснот; Петро й Олеся - ідилічні коханці; осавуленко й Орися, поставлені серед бурхливих подій кривавого віку; тільки че¬рез ті історичні обставини їхнє кохання не стало «самой обыкновен¬ной историей». Проте під кінець роману ідилія перемагає. Всі ідейні діячі доби, що мали горду ілюзію направити історію по-своєму, зійшли зі сцени. Гине Сомко, гине старий Шрам, але зостається Черевань, Хмарище, Леся, Петро. По бурхливих днях, відданих громадській справі, розгортається тиха картина особистого щастя, родинних гараздів. На руїнах розростаються і цвітуть троянди. Закінчення роману, на думку В. Петрова, підкреслює романтичну тему «острова», тихого спочинку і пристані по бурхливій морській плавбі.
Постаті запорожців - батько Пугач, Кирило Тур - набувають великого інтересу в зв'язку з тією тенденцією, яку добачає у своїй «Чорній раді» Куліш, коли говорить в епілозі до роману (1857), що йому видавалося, ніби він, пишучи «Чорну раду», має бажання «выставить во всей выразительности олицетворенной истории причины политического ничтожества Малороссии и каждому колеблющемуся уму доказать не диссертациею, а художественным воспроизведением забытой и искаженной в наших понятиях старины нравственную необходимость слияния в одно государство южного русского племени с северным». Під «искажением» старовини Куліш, можна думати, ро¬зумів у 1857 році те, що й пізніше: ідеалізацію козацтва як борців за віру й честь, як «народність героїв», недооцінення економічних моментів в історії XVII в. Соціяльне зрушення, яке зробила Хмельниччина, у нього показано яскраво. Досить пригадати розділ, де дія відбувається у ніжинського осавула Гвинтовки: ридван, княгиня, розмови про ляхів, суперечки з ніжинськими міщанами про займанщину. У постатяк кращих людей з козацтва - Шрама, Череваня – ми відразу відчуваємо малокультурних порівнюючи вискочнів, нову формацію соціяльну, що вийшла наверх у трудному й болісному процесі, де здобичництво і кров були явищами звичайними. Не вважаючи на всю лагідність Череваня, його слова й постать у Гвинтовчиної княгині тільки розтроюджують старі незагоєні рани. Соціяльні супе¬речності Руїни прекрасно показано в масових сценах (ніжинська рада, народні заколоти на київському Подолі). Невміння вийти з тих суперечностей, здобичництво старшини, «самогубство» міщан, авантюрництво запорозького Низу, невміння об'єднати розбіжність соціально-економічних прагнень та позицій тим, що Куліш назве потім «государньою ідеєю», - от що спричинило «политическое ничтожество Малороссии».
Найбільше завинили в очах Куліша запорожці. Низове братство найбільше «колотило світом», робило людям «пакості». Такі висказування трапляються у Куліша незрідка. Але чи свідчать про ту «пакосність козацтва» Кулішеві постаті запорожців? Суворий оберігач тра¬дицій батько Пугач, експресивний Кирило Тур, психолог-експериментатор, що почуває себе смиком, а всіх людей скрипками, - вийшли і яскравими, і «позитивними» постатями роману. Вони непричетні до того здрібнення людського, що лишила після себе напруже¬на і бурхлива доба. Отже, як бачимо, формули й висновки Куліша зовсім не спадаються з мовою його художніх образів. Чи то вертепно-інтермедійний козак, чи козак народної думи, а чи переказів про-диктували Кулішеві його Щербину («Михайло Чарнышенко»), змодифікованого потім в Кирилі Турі, - тільки вони припадають до душі всякому. Сам Куліш спиняється на цій розбіжності межи своїми художніми постатями та тенденцією роману. Запорожжя само по собі не було ні зле, ні добре. Але воно було кульмінацією української племінної вроди та народної вдачі. Через те там «воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувалися, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було те Запорожжя, як у горні іскра: який хочеш, такий і розідми з неї огонь». Друга причина, через що подобалися низовики «панам і мужикам», - це своєрідна «аскеза», до якої вони признавалися і яка відповідала народному світоглядові. «Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі - суєта одна». «Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову». «Ех, пане милий, - говорить Кирило Тур Сомкові, - хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастя, а глянеш - усе одна омана». «...Не загаюсь і я на цім мізернім світі...»
«Чорна рада» Кулішева незабаром по виході викликала рецензії М. Максимовича та Костомарова. Рецензія Максимовича, видрукувана в «Русской беседе» в формі листа до Г. П. Ґалаґана (Сочинения. - Т. І. - С. 515-531), виповнена, по суті, полемікою з Кулішем щодо Гоголя. Кулішева характеристика «Тараса Бульби» як «поеми, що тішить уяву» (характеристика, слушність якої визнає і такий новочасний дослідник Гоголя, як В. Ґіппіус), дратує Максимовича. Слова Куліша «Я весь подчинил себя былому» Максимович розуміє як повне відмовлення від вимислу і докоряє Кулішеві, що він «занадто вільно поводиться з історичним фактом: а) Гадяцький і Зіньківський полки - то було одно; б) Васюта Золотаренко в 1663 р. був молодою людиною, а не дідом; в) Сомко був жонатий і не міг бути нареченим Лесі Череванівни і т. д.
З художнього боку «Чорну раду» Максимович ставить високо: «Труду г. Кулиша малороссийская литература обязана первым исто¬рическим романом, за что и да будет ему навсегда подобающая честь в истории малороссийской литературы!» Костомаров у своїй статті спиняється на характерах героїв, а потім на мові роману, яку ставить дуже високо, відзначаючи уміле поєднання архаїзмів та новотворів, фразеологічних і лексичних. «Язык хроники прост, плавен и благоро¬ден». Тенденції роману, як її сформулював Куліш, - «показать поли¬тическое ничтожество Малороссии» - Костомаров не помічає. «Чорна рада», на його думку, однаково відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». Правда, те саме говорить і Куліш. Згадавши про «политическое ничтожество» старої України, він одночасно заявляє, «что не ничтожный народ присоединился в половине XVII в. к Московскому царству», що в тому народі були і характери, і почуття власної гідності, і «начала высшей гражданственности».
