Пантелеймон Куліш "Чорна рада" - Page 2

їх потомлені, одежа і тороки позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька.

Прегарно відтінив стилістичну різницю обох текстів сам Куліш у своїй післямові (епілозі) до «Чорної ради» - «Об отношении малороссийской словесности к общерусской». Російський текст він називає вільним перекладом, «в переводе есть места, которых нет в под¬линнике, а в подлиннике осталось многое, не вошедшее в перевод». «Это произошло как от различий духа обеих словесностей, так и оттого, что, сочиняя подлинник, я стоял на иной точке зрения, а в переводе я смотрел на предмет, как человек известной литературной сре¬ды. Там я по возможности подчинялся тону и вкусу наших рапсодов и рассказчиков; здесь я оставался писателем установившегося лите¬ратурного вкуса». Перед нами «по тону и духу» «два различные произведения».

Український текст 1857 р. і російський «переклад» становлять, видимо, переробку одної з українських редакцій 50-х років, причому російський текст позначається більшою старомодністю манери. Ци- тацією джерел та авторськими коментарями він недалеко ще відхо¬дить від «Михайла Чарнышенка».

Сюжет «Чорної ради» взято з доби Руїни. Соціяльні антагонізми, що виявились на Україні відразу по смерті Богдана Хмельницького і перетворили всю тогобічну «иже от Корсуна и Белой Церкви Мало-российскую Украину» на область, «пустыне оставленную», служать тлом для історії двох закоханих героїв Петра Шраменка та Лесі Череванівни. Пише Куліш цю річ не без потайного бажання створити пан¬дан до гоголевого «Тараса Бульби». Гоголь дуже імпонує Кулішеві. Друкуючи «Чорну раду» на сторінках «Русской беседы», він віддає йому належну пошану: Гоголь збудив у російськім письменстві дав¬но заснулий інтерес до українського слова, у нього «послышалось... что-то родное и как бы позабытое от времен детства», «открылся русский источник слова, из которого наши северные писатели давно уже перестали черпать». При всьому тому, «Тарас Бульба», як і інші українські повісті Гоголя, «мало заключает в себе этнографической и исторической правды». Гоголь плутає факти, помиляється в століттях, «пророкує в минулому». Тільки де пісня або народний переказ приходить йому на поміч, кидають йому іскорку світла, - він з поди¬ву гідною гостротою зору схоплює контури доби; в результаті «верность красок» лише випадкова.

Та пора, коли перекази з старовини набували під пером письменника «принадність і красу чарівної казки», минулася. Прийшла істо¬рична критика. Літопис Самовидця вивів на чисте псевдо-Кониського, спілкування з «безсторонніми» польськими істориками та архео¬логами примусили тверезо глянути на героїчне козацтво. Відкинувши фарби епопеї та ідеалізацію -минувшини, Куліш цілком «підпорядковує себе минулому», пише не так роман, як хроніку; замість твору «потешающего воображение», хоче дати повість трохи дидактичного жанру.

На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Са¬мовидець і Граб'янка. Вони підказали Кулішеві Центральну постать старого Шрама. Характерно, що ні польські аматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один, із малоросіян, «противодействовавших» Хмельницькому, не відхилили Куліша від його трактування. Прототип Шрама, паволоцький полковник Попович, для Єрлича є тільки політичний авантурник і зрадник. За пересилання листів з московським воєводою в Києві його мають покарати на смерть. Але він стає попом і просить митрополита та Юрія Хмельницького заступитись за нього. Поповича милують, але через півроку він умишляє нову зраду, знову веде переговори з Москвою і на цей раз гине. В очах лівобережного історика Попович - патріот, ворог ляхів, що шукав шляхів поєднання обох берегів Дніпра. Такий він у Самовидця, такий він у Граб'янки, що, засновуючись на Самовидці, веде далі ідеалізацію попа-полковника. Мотив повстання Поповича у Граб'янки: «ляхи господствовати на Украйні начаша»; прийняття ієрейства невимушене, добровільне. Зноситься він з переяславським полковником Сом¬ком, кандидатом на булаву, і гине від правобережного гетьмана Тетері після смерті Сомка (насправді він загинув двома місяцями ра-ніше, смертю своєю викупляючи від помсти поволочан). Граб'янка закінчує: «Коли б такі люди, як Сомко і Попович, оджили, Україна краще держалась би при купі і була би щасливішою».

Цю послідовність подій, цю характеристику Поповича приймає й Куліш; у своєму Шрамі він підкреслює риси релігійности та козацької традиційности. Його Шрам - людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи «слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким». Зумів він стати у великій послузі Хмельницькому... Поруч Богдана в'їхав він у Київ 1648 р. Богдан Хмельницький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була «дума і воля єдина» - ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не співчуває Шрам і таким старшинам, як Гвинтовка. Но¬ве панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.