— Та... — мнучись, одказує Чіпка: — люди чужі...
— Говори-говори: ото, брат, свои.
— Та хоч і свої, та не можна...
— Ну, пойдем походим. Вьі, братцы, обождите. Я — сичась, — обернувся Сидір до
москалів. Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці.
Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й
вогко. Чіпка почув, що в його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так
не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... «Що — як не схоче?» —
думав він. Серце в його хололо; він не знав, з якого боку підступити до Сидора.
— Ну, что ж тьі? — не видержав Сидір.
— Та бач, Сидоре... Я чув — ти женишся...
— Да. А что?
— Та, кажуть, либонь молода не хоче...
— Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей
еще?
— Та воно, бач, нічого... Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а
з жінкою.
— А коли не будет слушаться — ефто на што? — і показав кулака.
Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.
— Сидоре!.. не губи душі!.. бовкнув Чіпка зопалу, та й сам схаменувся, —та було
вже пізно.
— Какой души? — питає здивований Сидір.
«Виручай, милий боже!» — подумав Чіпка — і голосно промовив:
— Вона тебе не кохає... Ми з нею давно знаємось, та...
— Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? — перебив його Сидір. — Не, брат: не
бывать ефтому!
— Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком, — ти собі
знайдеш десь кращу...
—Да что ты, брат? Ведь я издержался... Четвертную фельдфебелю дал,
пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублев
на пятьдесят...
— Я тобі, коли хоч, удвоє верну...
— Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?
— Скажи, що розійшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре! Прошу тебе:
уваж!.. зараз і гроші дам.
— Да ано, брат, так... Только — как же быть-то?.. ты разве с нею — таво?
— Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися... Вона мені й сказала: як
віддадуть за тебе, —сама на себе руки наложе...
— Ишь-ты!!. еще отвечать придется...
— Егеж... не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти чоловік добрий...
— А что же я ему-то скажу, отцу?
— Сплети що... Скажеш: походу дожидають: через ; те й не дозволено. А я вже,
брате, вдобавок замого-ричу хоч і всю вашу роту... щоб мовчали...
— Нешто так?.. Пожалуй... — роздумуючи, згоджується Сидір.
Чіпка так і повис йому на в'язи:
— Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, зараз гроші дам.
Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з
ними прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе
подумав: чи йти додому, чи тут слати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав.
«Ні, щоб мати не лаяла, тут засну», — подумав, уступивши в клуню. Незабаром він
захріп коло Лушні, як задавлений...
Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попід дверима в клуню;
холодив гаряче тіло, добирався до кісток... Чіпка прокинувся, здригнув...
Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чіпка, яким побитом забрався сюди спати.
Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивався білувастий край схід-сонця. Чіпка
встав та невмитий, нерозчесаний, побрався прямо в Піски.
Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у
вікні його хати. «Мабуть, мати пряде», —подумав він, та й став добиватись у
двері. Двері були засунені. Він підійшов під вікно, постукав.
— Хто там? — окликнулась мати з середини.
— Це я, мамо! Відчиніть!
— Сину, сину! — почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. — Доки ти будеш
волочитися щоночі?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж — щоночі!
Як вечір настане, так і знявся, й пішов... А он — всюди такі чутки ходять... Ще
на тебе, чого доброго, скажуть...
Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його
серце.
— Не журіться, мамо! —з усміхом одказує він: — Ось, незабаром, як бог поможе, не
буду й з хати виходити...
— Видно й по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала; а вже матері не
послухаєш...
— Та може й жінка...
Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона її, і зрадувала. Одначе
Мотря не сказала на це нічого. Вона тільки суворо глянула на сина та й знову
сіла за гребінь.
Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довідатись, — та проблукав — уже геть
сонце підбилося... А там — і майнув на хутір до Гудзя.
Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась
до матері й стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров'я в
московських походах та переходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим
москалем...
Мати — як мати. Вона пройнялась жалем рідної дитини, заглянулась на її сльози,
благання, — сказала про все Максимові. Максим хоч і хотів би мати зятем Сидора,
ще такого молодого, а вже унтер-офіцера, та, пригадавши своє гірке московське
життя, непосидяче та невільне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутні
думки. Він цілу ніч не спав, усе думав.
На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіпатись? Коли й Сидір якраз
настиг на ту раду. Довго він терся та м'явся, поки зважився сказати про свое
лихо... Як став він журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, — та поход
усе стратив!.. Старі слухали та жалкували на ту лиху причину, а самі нишком
раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєї хатини.
Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманьке. Галя зосталася одна дома.
Вона була весела, рада, з радощів сама не знала, що робити, з ким ними
поділитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бігала по хатах, співала веселих
пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, наставила страву; знову співала,
бігала, виглядала в вікна: чи не йде, бува. Чіпка?
Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді: чорна пляма серед
поля здавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам'ятаючи сама себе від радості,
вибігала аж за хвіртку стрівати його... Розглядівши оману, верталася вона в хату
з жалем у серці, з сльозами на очах. «Він, мабуть, мене не любить, що не йде...
Якби він любив мене, то не йшов би — летів... А він?.. дурить... з ума зводить!»
Такі думки мутили її голову, ображали серце, Галя починала плакати.
На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де
ділися й сльози, і смуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний
ранок весняного дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..
— Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?.. — допитувалась вона
Чіпки, заглядаючи йому в вічі.
Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж не
переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.
— Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку — ти будеш
хазяїнувати коло худоби, а я — в господі... Адже ти будеш кохатись у скотині? Я
не люблю коней... воли кращі... Воли такі смирні, тихі... А корова щоб мені
безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш... та щоб
з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми
будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп'ять ти що-небудь зробиш,
поки вечір; а ввечері я вечерю зварю... Уже таких м'яких та пухких галушок
зварю, що губами можна буде їсти... І все в нас буде тихо, мирно — ні лайки, ні
сварки ніколи... Ти не будеш лаятись?
Чіпка осміхнувся.
— Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш
лаятись... Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись, — то я тебе покину...
— Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити?
Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір...
— Ба! У тебе й мати є? А я й забула...
Брови у Галі на хвилину здвинулись, буцім від
тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько
зацокотала.
— А твоя мати — стара?
— Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку...
— А я. Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволі, не знаю
того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене... Ні, я не
хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха... Хай йому цур, хай йому пек!..
Не хочу!.. От, тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..
—Ні, Галю... Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво, — не
тільки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба,
ніж мене.
— Яка ж я? — прядучи веселими очима, допитувалась вона,
— Така... — жартував Чіпка.
— Яка — така?
Чіпка кинувся її обнімати...
— Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш... — і сварилася на його своїм маленьким
білим пальчиком.
Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім — обідали.
По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.
Мати стріла його надворі з серцем.
— Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на
мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома; а тепер —
понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима... Навіщо ж ти накохав того
скоту, коли не хочеш сам глядіти?..
— Не візьме його, мамо, біс! — весело одмовляв Чіпка.
—Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень... Коли скотини не шкода,
то хоч би матір пошкодував, що в таку негоду гибіє надворі...
— Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, — заживете тоді, як у бога за
дверима.
—Тоді-то те й буде! — страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату.
За нею й Чіпка увійшов.
«Що це він мені все плеще: жінку та й жінку? І вчора — жінку, і сьогодні —
жінку... може, й справді надумався...» І хочеться їй випитати його. Через це
вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.
— Невістку, кажеш, візьмеш, сину... тоді заживу, як у бога за дверима? Так воно,
мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки .не випере...
— Та, може, сама таки й не буде прати, — одмовляє Чіпка.
— А хто ж? — аж з ляком спитала Мотря.
— Наймичка.
— Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?
— Грапиню, мамо, — усміхаючись, каже Чіпка.
— Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати...
— Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.
— Та що це ти — смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?..
— Знайшов.
— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрам-ченкову?.. То — багачка, то
гордовита, сину. Не раю я тобі її брати... Та своїм багатством щодня тобі очі
вибиватиме...
— Ні, мамо, не Мотрю, а Галю.
— Яку Галю?
— Знаєте, мамо, москаля Гудзя?
— Того, що на хуторі?
— Того самого.
— То що?
— Дочку його, мамо...
Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.
— Не знаю я, моя дитино, тієї дівчини... Хто його зна, що воно за люди, ті
москалі... Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив та гуляв, та
волочився. А як оддав батько в москалі, то про його й слух запав... Вернувся
жонатим і багатим... Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз
її. Чи не така, бува, й дочка?
— Ні, мамо, дочка й трохи не схожа на матір...
— О-ох сину, сину! Хто його знає... У чужу душу, кажуть, не влізеш, — що там в
ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою... Кожна
дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв'язала руки, то зараз і почне
витребенькувати... І те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!.. Про
мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні... Дівка тиха, робоча...
Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка... А коли вже й Гудзівну
сподобав, то щасти боже!.. Звісно — не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік
вікувати... Мій уже вік недовгий; швидко вмру, все покину... Тобі жити з нею, а
не мені... Тільки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала. Що ти
будеш щасливий, мій сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то
яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею...
— Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже її давно знаю...
— Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не
забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як — не приведи, господи! —
прийдеться вік калатати... Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори... А немає,
сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні... Злидні — та чесно
нажиті! А то — навезе від батька-матері дрантя та ганчір'я всякого, та й не руш
ти його... Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те
згайнували... Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через. те я й не -раяла б
тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде в нас рівно: ні
вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим, —
бачив, на що брав! Та як я.вже дрожила на світі та побачила людей, то скажу
тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають... Нужда та злидні навчають і свого
берегти і чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то
йому все ні по чому: так усе й гайнуватиме!
— Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама
коло всього... Всьому звав лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще.
Буде об віщо на перший раз руки зачепити ста й повести гаразденько хазяйство...
Навіщо ж мені рдано голову й руки?.. Не клопочіться, мамо: все гаразд буде! А
коли б ви знали її або хоч бачили, — зараз би -так уподобали, що сказали б: не
бери, сину, другої жінки, —бери Галю Гудзівну!
— Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона о тебе є! Іноді й уродлива, та
лиха година... Своєї :долі не вгадаєш.
— Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала...
— То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостів та й шли, якщо
віддадуть...
Того ж самого вечора побіг Чіпка, до Грицька.
— Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе?
— Кажи.
— Прийшов прохати тебе у старости.
— Хіба женитися задумав? — умішалася Христя.
— Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! — жартує Чіпка.
— Кого ж думка брати? — пита Грицько.
А Христя аж уха наставила.
— Тоді побачиш... Кажи: чи підеш?
— Та бог же його знає. Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки
скуштую...
Усі засміялися.
— Та в такий же то й думка завести, — жартує Чіпка, — бо однак тобі ніхто боків
не мне... Христі б, як жінці, годилося... Та що ж, коли вона така добра вдалася,
що ніколи й слова насторч не скаже!
— Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати? — допитується
Христя.
— А хочеться знати? хочеться?
— Авжеж, хочеться...
— Ну, хай же кортить, коли хочеться...
— Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.
— Та я й сам не піду, коли не скаже.
— Нічого вже з вами робити, — каже Чіпка:— треба признатися... Знаєте Гудзівку?
— Яку? Одарку? — питає Христя.
— Ні, Галю.
— Яку це? — питає Грицько, роздумуючи.
— Москалеву дочку... того москаля, що на хуторі живе.
— Не зна-ю, — одмовляє з протягом Христя. — От, дивись: і потеліпався ж на хутір
шукати, буцім у селі дівчат трохи!.. І чого його туди понесло?!
— Понесло... — усміхаючись, каже Чіпка. — Так кажи, Грицьку, чи підеш?
— На коли?
— На ту суботу, — гулящий день буде.
— На суботу — можна.
— Гляди ж, Грицьку! А поки що — прощавайте. Ще треба в одно місце бігти...
Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
— От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а
жонатому, звісно, вже не те, що парубкові.
— Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до
майстерства — до всього вдався.
— А пив же та волочився як?! — згадав Грицько.
— Молодий був, дурний, а постаршав — за розум узявся, — одказує Христя.
— От тепер і старій Мотрі таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою
ні вдень, ні вночі...
— Бозна ще яка невістка буде...
— Та що невістка? Хай яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати
в образу рідної матері.
— Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона — як тієї,
та й тієї...
— Ну, в мене б вона не тієї заспівала.
— То ж то у тебе.
— А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір'ю
верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!
— Що ж, якби оце в тебе й справді мати була, то це б і мені так було?
— Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б і матері моїй догодила б, як
мені...
— То ще, яка б була мати.
— Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?
— Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов
рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? .Як ішла —
як калина була та гладка, як піч, а тепер — як з хреста знята! Он-то які бувають
свекрухи... Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на
другу — то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.
— Ти ж мені розкажеш, яка там молода, — вже лягаючи спати, каже до чоловіка
Христя. — І де він її видрав!!.
— Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, — одмовив Грицько, і
собі вкладаючись.
Рано звечора погасили світло син з матір'ю. Рано звечора вони поляг.али спати,
натомлені денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.
Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, — як вона буде бігати по хаті
та порядкувати... Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити, — промигнуло в
думці, й викликало цілий рій... Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а
заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами... «У хатині ми будемо
жити, — радиться він з Галею, — мати, мабуть, не злазитиме з печі; а світлиця —
чужого чоловіка прийняти... Добре, Галю?» Галя засилає йому погляд згоди...
Пересновуються його думки з її думками; викликають усмішку, радість... Добра
надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було —
минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі... у рай
тихого щастя...
Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну
голову. «Господь. його знає... — думала вона. — Хоч би я її бачила коли, хоч би
чула її мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби
зав'язати світ парубкові, а то й кине — другого знайде... Між багатирками і такі
часом бувають... Звісно— з жиру! Виросте в розкоші та в достатках; само ніколи
не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню, — все те наймички...
А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками... візьме та й кине...
Хіба тепер як на світі стало?!»
Від таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бік та
важко зітхала.
— Ви не спите, мамо?
— Ні, сину.
— Чому ж ви не спите?
— Та так... усе думки такі лізуть у голову...
— Не журіться, мамо!
XXVI
НА СВОЇМ ДОБРІ
У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки.
Максим не забував старосвітського звичаю: поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на
оглядини.
Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла йому очі вбога Чіпчина хата й
старенька, бідно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно
вразило її горду пиху. Про самого Чіпку — гріх слово сказати! Та його хата
низенька й тісна, його мати згорблена, стара, висушена гіркою нуждою та лихом,
розкопирсали хижу, падку на розкоші та на прибуток натуру Явдошину.
Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловіка. Максим, добре
знаючи її натуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався
коло хазяйства. Тоді Явдоха прискіпалась до Галі:
— Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь світ... Господи! На ній і обличчя
людського не знать... Від злості аж скривилася; висохла, як суха тараня...
— Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, — одказує Галя.
Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози.
— Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в його застану:
краще б тебе довіку з непокритою косою водила, ніж таке бачити!..
Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною...
«Пані... пані! — шептала Мотря. —1 чого встряв сюди Чіпка?.. Уже ака мати, така
й дочка: яблучко від яблуньки недалеко одкотиться... Утопить він свою голову, та
й мою разом. Чує й віщує моє серце...»
Обидві матері були такі, що хоч би й назад, — та вже нічого робити: діло
прилюдно було зроблено.
На другу неділю молодих повінчали.
На радощах Максим таке весілля справив, що ще ніхто ніколи й не зазнає. Цілий
тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та запікана річкою лилася, а що
вже простої, то хоч купайся... Людей найшло Видимо-невидимо: і прості, й
москалі, й Сидір там між ними; і старшина з писарем, засідатель з своїми
далекими родичами-полупанками... Сказано: нігде пальця просунути ні в хаті, ні
надворі. Максим либонь ще й станового дожидав, та становий чомусь не приїхав.
Грицько, підстароста, дивувався тому багатству, що так ні ждано, ні гадано,
припало Чіпці. Його аж заздрість розбирала. Дивувалися й завидували Чіпці люди
не менше Грицька. «І як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?»
Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе
рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось гедзика
вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сиділа коло Чіпки, як макова квітка, знай
перешіптувались та хитали головами, моргали бровами... А чоловіки тим часом од
Максима по повній випивали та примовляли: «Дай же, боже, щоб наші молоді живі та
здорові були, — у щасті кохалися, у розкоші купалися, до самого віку нічого
лихого не знали!» — Щоб знай багатіли та спереду горбатіли! — додав староста
Яків Кабанець, такий удатний до тих приказок. — Беседа залилася нестямним сміхом
та реготом, а жінки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками межи плечі,
примовляючи: «О, щоб тебе!.. щоб тебе!» А староста, незважаючи на духопелики,
ухопив вареника в зуби, розіпхав танцюристу молодіж, крикнув: «Грай, музико!» та
й пішов навприсядки — аж земля загула. Музика різала, пиляла — аж струни
лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грім серед літа, бухтів; мідяні тарілки
бряжчали та цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками
перло селом...
Гуляли-гуляли на хуторі та так цілою юрбою переїхали в Піски до Чіпки.
Тут Мотря вперше побачила свою невістку. У парі з сином вона кланялась їй
низько, до ніг, подаючи дорогі подарунки... Мотря глянула на невістку — і чорні
думки зникли, зразу збігли з сумного обличчя. Як промінь ясного сонечка,
пробившись між зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить і звеселяє
гущавину — так іскорка одради зажевріла в старих Мотриних очах, розлилася
радістю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнімати невістку, як рідну
дитину, а, цілуючи її, плакала. Галя собі обнімала Мот-рю, як матір, цілувала її
зашкарублі, сухі щоки, руки... Далі Мотря обнімала сина і теж плакала. Потім
того цілувалася з сватами і трохи не з усіма людьми, що наїхали й найшли до неї
в двір. З радості стара як оп'яніла, їй вперше на віку довелося побачити таку
повагу до себе від людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вітати. Ось
.заграли музики; заспівали свашки; поклонилися молоді — і пішли в хату...
Піднялися знову гулянки та танці. Максим з Явдохою в парі пішли викрутасом та
вихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами...
Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить і ломить усе по своєму сліду, так
весілля промчалося Чіпчиним двором і наробило нетрохи шкоди у господарстві. Тини
повалені й поламані; ворота побиті лежали серед двору; вікна без шибок чорніли
дірками, дивлячись на вулицю. Так як після бурі, дощу та граду ясне сонечко ще
мов привітніше сяє, ще дужче гріє та обливає своїм теплом та світом ті руїни, що
наробила буря, — так Галя рожевіла з двору своїм рум'яним личком і веселила все
своїм добрим поглядом...
А Чіпка вже правився коло шкоди. Там тин підняв та набив, нові ворота приробив;
там другу яку шкоду полагодив; кликнув скляра — вікна повставляв... Через
тиждень не знать було розруйнованого двору: все стояло на своїм місці, як йому й
слід було, тільки ще мов краще, доладніше виглядало.
Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вісім паровиць везли її
посаг у Піски. Мотря як стріла все, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і
в думці не було, а тут — як сніг на голову ! Вона не знала, де його поставити,
куди подівати. Що нужніше, розмістила в хаті; друге — поставила в сінях, а ще
нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти до себе в хутір. Максим подарував
Чіпці трояк добрих коней. Так і Чіпка просив тестя подержати у себе до весни.
Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, раяли молодим переїхати на зиму
жити на хутір, — та ні Чіпка, ні Галя не згодились. Старі поїхали назад, а
молоді зостались на своїм господарстві. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.
Гарно, весело тепер у їх хаті. Сама хата — наче побільшала, роздалася,
повеселішала. Стіни Галя вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками. З
божничка виглядали дорогі образи з-за лісу васильків, м'яти, ласкавиці,
гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на
ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики
— немов з тіла — білорум'яні, а очі з червоного намиста світили на всю хату,
коли вдаряв у них сонячний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були
навдивовижу кожному, хто тільки бачив їх. Розчепіривши крила й попригинавши
ніжки, вони безперестанку гойдалися, немов живі та зачаровані... Піч Галя
розмалювала синіми квітками по білому; лави вишарувала — чисті та білі, а піл,
як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася, або де око зирнуло, — все те
з хмурого, сумного, прояснялося, біліло, ніби всміхалося.
Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить; годить їй у всячині. Нашила
їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та
рам'я на старих плечах; воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила.
Були тепер у неї й чоботи добрі чорноголовці, плахти й дерги дорогі хоч і
старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зиму...
Защитена тепер Мотря від голоду, від холоду; заспокоєна в роботі. Галя сама коло
хазяйства ходила: коло корів та овечат і біля печі — всюди сама: Мотрі й не
підпускала.
— Ви, — каже, — мамо, на своєму віку нетрохи здоров'я стратили, сили збавили,
спочиньте ж хоч на старість. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба
спочивати на щось інше!
— І вже, дочко! — одказує Мотря: — не зажалієш батька в наймах, так і мене...
Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість — і того більше. Привикне,
кажуть, собака за возом бігти, то й за саньми побіжить! Я звикла замолоду робити
— і тепер не влежу, хоч часом кістки болять, як переламані, в грудях холоне та
ниє...
Та й сяде Мотря на гребінь за вовну, та й пряде помалу.
А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадав, чим йому догоджає. У сорочках усі
груди повишивала, квітками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тільки й
робить, що, впоравшись коло печі та худоби, копирсається та вигадує зразки
всякі.
— Дивіться, мамо: чи так гарно буде? — питає вона свекрухи, показуючи шитво.
— Та гарно, моя дитино, — одказує Мотря радо.
— Мені здається, якби ще сюди вкинути Синього, а сюди — зеленого, то тоді б саме
добре було.
— Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очі збавляєш? Помережила б там
як-небудь та й годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом у такий,
що руб руба позиває... Та й байдуже було!
— Яка ж я, мамо, буду добра жінка, коли сорочки своєму чоловікові не вишию? Я б
йому, які найкращі зразки є, усі б, здається, вимережила... Та горенько — не
знаю всіх!
— Спасибі тобі, дочко, за твою ласку, як до його, так і до мене! Як ти ввійшла
до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, .немов нам очі розв'язала, світ
повила рожевим квітом... А якби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні
одежини... та треба щодня на роботу йти... А він ще малий був — і його іноді з
собою несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу — царство небесне! — то за думками
світа білого не бачиш... Чи не сталося що йому? чи не наробив чого він?..
Настане вечір, як бога, мов віками дожидаєш його, та, кинувши працю, стрілою
додому поспішаєш. Добігаєш, бачиш — він грається коло хати... Слава тобі,
господи, що щасливо все!.. Або зимою... застукають тріскучі морози, зніметься
завірюха, хуртовина... ані одітися, ані обутися!.. А тут у хаті — хоч вовків
гони... й топлива кат має... Ох! випила й я за свій вік гірку, та ще й повну!...
А тепер, дяка господеві, хоч на старість заспокоєна... Може, пошле господь і
вмерти в такому спокої... Буду за тебе, моя дитино, з того світа молитви слати,
щоб вам, мої рідні, щасливо вік звікувати та своїх діток до розуму довести...
Галя слуха-слуха таку сумну приповістку про таке гірке та злиденне життя, — та
аж страх її візьме... Вона не тільки нічого того не бачила й не зазнала, а
навіть ніколи й не думала... Жаль давив її серце за свекруху... «Недаром вона
така стара, слаба, виморена, висушена!» — думала Галя.
— Ви мені, як рідна мати! — обертається вона а щирим серцем до свекрухи: —
скільки-то ви горя на своїм віку звідали!.. Чи то- ж то й Чіпка все те терпів,
мамо!
— Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала... і він дізнав, почім
ківш лиха!
— Через те ж він і смутний такий; того й нерадісний завжди... От я: зросла в
доволі та в розкоші, нічого того не знала... завжди весела, співоча...
— Дай, господи, співати, не дай тільки плакати! — одказує радо Мотря. І не
налюбується й не навтішається невісткою.
Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова,
квилить та стогне, у вікна, стукаючи кім'ями снігу, мов пізній подорожній; коли
все спить під заводи лихої години — тільки старим людям не спиться — ворочаються
вони з боку на бік, стогнучи та охкаючи, — болять у них старі кості, натруджені
замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі
голови, — тільки в таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як у жмені, зжимав
гірким життям поточене серце...
«Що воно за знак? — думала вона: — така багачка вродлива, а покохала такого
убогого?.. Хай і покохала—молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок
в око, — не встережеться, як і покохає... Та куди ж батько та мати дивилися?.. А
тут батько й мати не сперечалися... Мабуть, шкода стало дитини, як вона з
кохання побивається... Та хіба трохи без кохання береться?.. Рідні заборонять,
коли спізнається з нерівнею... А тут і рідні нічого... Правда, Чіпка мій
моторний, удатний, золоті в його руки й голова неабияка... То що ж? все ж таки
нерівня!.. Перші, кажуть, любощі — дурниця... А прохолоне серце, підуть докори
та перекори: ланець, голодранець!.. А може, вона не така... Здається, Галя
добра... От же мене й не кохає, а як жалує? Ох, боже, боже! пошли їм щастя,
господи! Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю... Я умру; їм жити... хоч
би ж хоч умерти спокійно!»
Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої
матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне, — підплили хмарки вгору, пройняв їх
гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець, розвіяв... Так
і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути
темну тінь на їх щастя... Мотря більше раділа, ніж журилася, й весело поглядала
на дітей, як вони голубились.
А вони справді — як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї
вільна хвилина, — вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть
та дивиться; чи вона робить, — він з рук хапає, щоб їй легше було.
— Галю! найми наймичку, — каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі,
золійники. вергаючи. — Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло
корови, й коло печі, й коло шитва, — та все одна, все сама.
— Наймичку? —питає, здивувавшись, Галя. —Навіщо? Щоб вона своїми нечистими
руками тобі страву готувала? Хай їй!
— Пожалуй себе, Галю, свого здоров'я...
— А що моє здоров'я? Хіба ще не викохала та не виростила, в матері гуляючи?
Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпівся
всього, — поживи хоч зо мною в доволлі... І яке воно тобі те щастя здасться,
коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини... Ні, не
треба... Не хочу я наймички!
Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя...
— Доле моя! щастя моє! — пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. —
Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій
вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, як важкий
камінь, давила вона мої плечі, груди... опускалися в мене дужі руки, закривалися
очі... я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його
вискочити... Ти — як зірочка зійшла над моєю задуреною головою — і освітила мені
темну стежку, мій неутертий шлях!..
— Галю! — трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. —
Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще
веселіше!
— Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала
багато, а другому — нічого...
— Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самі люди, бува, й винні?.
—Та, може, й вони трошки... Якби можна, Чіпко, то я б їм свого уділила... Знаєш:
як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то
мене то в огонь укине, то мороз обсипле... Коли б знала, то в той би час усе
своє віддала, що маю...
— Ти, Галю, добра. Ти — жаліслива, — казав Чіпка, обнімаючи її, а в самого по
сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину. — Та чи то ж то одна моя
мати така?.. Хіба одні ми... Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть
своє злиденне життя. І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто
на те не дивиться; ніхто того не бачить... усім воно чуже, не рідне... Кому воно
своє?.. кому — не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?..
Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали - силою...
— Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй мені про те. Чіпко! —
молила Галя, ще дужче горнучись до його. — Як я здумаю про те, то в мене розум
мутиться, в очах червоні плями замріють... Хіба було не можна без того
обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною — свого добути?...
— Працею?.. Гм... Нічого, Галю, працею не вдієш... Один з неї вискочить, а
десятьох вона задавить!
— Адже от — Грицько... З бідності вийшов у люди... І спокійний, і щасливий... а
все через працю...
— Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те — чуже, і того — не можна, й того — не
роби!.. Ніяк рук зачепити... Кривда кругом, скрізь неправда...
— Ти думаєш. Чіпко, що справді у всіх такі думки? їй-богу, ні! Лушня такий
чоловік, що купить і продасть; Пацюк — аби йому погуляти та поспівати, наробити
дешпоту; а Матня — щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони
думають, де своє,- де чуже?.. Або москалі! Цілий вік його вчать не дивитись не
тільки на чуже добро, а й на життя. Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі
йде прямо задля того, щоб порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у
москалях, було: так він звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю
взятися!..
— Може, й так... Може, й твоя правда... Може...
— Ні, Чіпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати... А дасть
господь діток діждати — вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи ддамо... Хай
змалечку вчаться... Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жити, ніж ми з
тобою!..
Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих
слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім
злиденним життям, м'якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тієї
кривої стежки, якою він думав дійти до щастя... Шкода йому було свого
безталанного товариства, жаль його погибелі... А сказати їм Галину правду —
нехватало духу, сили; І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.
— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушня
товариству. — Пропав чоловік... Жінка коло спідниці пришила...
— Сказано: медовий місяць — солодше від усього на світі, — пояснив Пацюк.
— А горілка — ще солодша! — додав Матня. — Хоч би ж до себе приймав, бісів син!
Адже за жінкою яку худобу затяг?
— А справді... Ходім до його, — підбиває Лушня.
— Ходім! ходім! — замовлять усі разом, та й підуть.
Чіпка побачить, вибіжить з хати.
— Так і так, братця, — таке й таке лихо... Жінка занедужала, мати насилу
сновигає, а хата — самі знаєте — одна... Де я вас прийму?
— То дай нам хоч рубля грошей! — пристає Лушня, — дожилися до того, що й крпійки
за душею немає... От ми й вип'ємо за здоров'я жінки, щоб господь її помилував.
Чіпка радий такому дешевому викупові. Тиче їм рубля в руки — і повертає назад у
хату. Товариство — до шинку. Як нерадо стрічався тепер Чіпка з давніми
братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею припав йому до душі.
Грицько — невсипущий хазяїн. Він чесною працею, своїми мозоляними руками надбав
те, що мае в господі. Він і тепер не лежить: рано встає, пізно лягає. Він не
паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своє
хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити... Вподобав
Грицька Чіпка і частенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові
водитися з Чіпкою — і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ.
Жінки їх теж одна одну вподобали...
Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стіл, понаставляють напитків,
наїдків. Чіпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої втрати та
користі — завсідні житечні турботи.
— А що, Грицьку, як твоя пшениця? — питає Чіпка.
— Та що... плоха. Чіпко! На зріст то-вона й добра, та на вмолот — не теє...
Видно, дощі захопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно, як мачина... Хоч
би насіння вернулося.
Грицько завжди перед Чіпкою скаржився. Чи добре що — погане, чи поганеньке —
нікчемне! Грицько лукавив. Він бачив, що хоч Чіпка й дукачем став, а душею та
серцем зостався давнім Чіпкою. Такий же прихильний до чужого нещастя, такий же
жалісливий на чужу втрату. Грицько все те бачив — і ще більше виставляв свої
втрати та згуби, сподіваючись, що Чіпка, як товариш, зглянеться на його бідкання
й, може, коли стане в помочі.
Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки,
набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:
— Отак тепер зажив Чіпка! От собі й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А
чи сподівався хто бачити його таким тоді, як він п'яний, обідраний, як
несамовитий, ганяв по селу та по шинках волочився?! А тепер... панюга та й годі!
І приплило ж таке несподіване щастя... Сказано: як багатство, то й щастя!
— Така вже,видно, його доля! — одказує Христя. — Та й жінку ж узяв собі під
пару... То вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного! А до
його... Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.
— І за що, спитай? — гірко вимовив Грицько.
— Як за що? Чіпка, Грицьку, чоловік хороший...
— Що ж у йому хорошого?
— Усе. Звісно: другій жінці він би, може, й не підійшов під пару, а до Галі — то
мов вони рідні... Який він, така й вона... Жалісливі, добрі... Що пара, то пара,
— гріх бога гнівити.
Христя завжди заступалася за Чіпку. У Чіпці споавді було багато чогось доброго,
чого Грицько своїм, на прибуток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж
чула те добре своїм жіноцьким серцем, своєю чуткою душею.
— Отже тебе. Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе,
— шуткує, підпивши Грицько.
— Як саме? — питає Чіпка.
— Так... Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує: де це, мов, він?
що це з ним?
— Спасибі Христі за добру згадку, — радо одмов-ляє Чіпка.
— А вам заздро на мого чоловіка? — вмішається Галя.
— Та ще б, дивіться, не заздро було! Де ж таки? чужу жінку зовсім від дому
одбив!
— Та ми таки Христю й одберемо од вас, — сміється
Галя.
— Навіщо? Навіщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?..
— Так воно так-таки, мабуть, чоловіче й буде, — жартує Христя, — що я і тебе й
дітей покину та й перейду до Галі та до бабусі Мотрі...
— Про мене... Хай вона й вам, — тільки я собі Чіпку візьму затомість, — одказує
Грицько.
— Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо... Чіпка в нас буде, — обороняється Галя.
А тут і Мотря, слухаючи їх жартівливу розмову, уверне слівце й од себе. Підуть у
них сміхи, жарти та веселощі.
— Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку вигадку! — нажартувавшись
вдоволь, каже Чіпка.
Галя швиденько метнеться. Де не візьметься варена — пахуча, чиста та смачна.
Галя частує. Усі випивають по повній, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще
більше — варену, та пересипаються жартами...
Це так у свято або в неділю. А в будень — коли не Христя у Галі, то Галя у
Христі.
Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одній, як завжди водиться
між жінками, і не розкривала своєї душі до дна, не показувала, що діється
насподі серця; оже одна в одній чула щось собі рідне, привітне й любе. Галя далі
бачила, ширше сягала своїм розумом: він у неї кохався при достатках, у
розкоші... В стороні од людей, од життя, не знавши ні нужди, ні клопоту, — вона
сама поринала в свої думки, привикла сама повертати своїм розумом. Не такі
молоді літа випали Христі. Тяжке сирітство з самого малку, гірка неволя в чужій
роботі — приборкали її шибку думку. Недостачі, нужда добре далися їй знати, —
щоб вона не забувала про наживу. Вона була в житті її не останньою гадкою. Оже,
як вони не різнились, а все-таки обидві однаково чули, що добре, що лихе, і
через те завжди обидві сходились у своїх думках. До чого Христя тільки серцем
прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тільки серцем кохала, а й у речах
вимовляла. Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, яких тільки
вряди-годи зводить життя докупи.
Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як будуть у них діти, взяти одна
другу кумою. Христя вже й раділа тому. Вона почувала себе матір'ю, а після
різдва справді послав їй бог уже другого сина. Галя була хрещеною матір'ю.
Грицько не тільки згодився — зрадів, як почув, що Галя буде кумою. Він
сподівався, що хрещеникові добре буде від такої хресної матері. Христя ж
дивилася на покумання, як на зв'язок довічного товариства з Галею.
І справді, після того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничі сповіді
важких думок та гадок, пестощі та голубіння веселих надій. Не проходило дня, щоб
або Христя не завернула до Галі, або Галя не побігла до Христі.
Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережала;
шапочки вишивала. А на руки візьме, — носиться, любується, як своїм. Іноді
зупиниться її погляд на любому погляді дитини... довго вона дивиться на його,
придивляється йому в вічі, мов своїми очима хоче з'їсти... То дивись: блиснула в
неї в очах якась іскорка — сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них
— і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцілунками.
Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує, чого Галі треба, та чого
бог не дає їй...
— Що, як у вас будуть діти, — стороною заходить Христя: — як уже ви їх
глядітимете? Адже ось — чуже, та як ви втішаєтесь!.:
— Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з'їм або задавлю її, цілуючи та
милуючи... Я не дам на його пилиночці впасти, кому-небудь подивитися... Могла б
я його — в своїм серці носила. Ви тільки гляньте: отаке манюсіньке-малюсіньке,
без речі, без мови, тільки оченятами світить... Ти до його обзиваєшся, а воно
ними поводить, мукає, рученята випручає, мов тебе пригорнути хоче... А ти знаєш:
це твоє тіло, твоє народження... “Рибонько!.. серденько!..” — оберталася вона до
хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцілунками.
То були бурхливі хвилі ще дівоцьких любощів, у котрих уже виразно визначалося
чуття матері. То материне серце озивалося в гарячих дівоцьких пошибах кохання.
Так думає й почуває кожна молода молодиця, поки ще не знає ні болів тяжких, ні
мук материних, ні непокіиних нічок, які приходиться перебувати, доглядаючи малих
діток. Тяжкий бік материнського життя ще невідомий, а материнське чуство
заклюнулось у серці кожної жінки ще в сповиточку, — ще тоді, коли вона малою,
невеличкою носилася з лялькою, наче з справжньою дитиною, — як ще дівчинкою
голубила, кошенятко, як дитинчатко, як молодою дівкою пригортала свого милого,
сама не почуваючи, як пестила надію у своїм серці на щастя матері...
