— А я мирюсь з матір'ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! то й
добре... Будуть і гроші... А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур
ламає! Чого тільки не зробиш за гроші... Ти думаєш, мене б били, коли б я був
багатий?.. Чи одняли б були землю в мене, якби я мав гроші?.. Підсипав би яризці
п'ятдесят карбованців, як отой волоцюга... «Не займай моєї землі!.. Не одбирай
її в мене!..» І не заняв би... бог зна, що з мене тоді б вийшло... Був би я,
може, досі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу;
годував би діток, як другі, от як Грицько... А то — мати... та рідна мати, що
тебе на світ народила — й та стала тобі ворогом!.. Хіба воно легко то, Тимофію?
Згадаю, серце розривається, душа болить... А все через ту землю... Хоч і не в
землі, бач, сила... Ні! Земля — так собі: земля та й годі!.. Та через землю я
втеряв своє щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив,
Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні, мені й снилася... Наче янгол,
як свята душа, літала вона над моєю головою...
— Хто? — не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.
— Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь світ... — Яка Галя? — питає вдруге
Лушня.
Чіпка схаменувся.
— Не знаю, — одказав і замовк.
— Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. — допитується Лушня.
Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув.
Довго мовчали обидва.
— Що з тобою таке: чи ти здужаєш. Чіпко?
— Нічого... Болить тільки все... Побили сучі сини до живого тіла, — як печене
болить...
— То ти б до знахарки пішов, щоб масті якої дала або зілля.
—Загоїться й так. А сліди хоч і зостануться, — то дарма: вони будуть нагадувати,
щоб часом не забув!..
— Та й у тебе в хаті, — хоч вовків гони!.. — привітався Лушня. — Чи немає хоч
чарки горілки погрітися?
— Чортма! Лізь на піч, коли хоч...
Лушня побрався на піч, та, не роздягаючись, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.
Лушня лежав та радів, що так діло обійшлося. Турбувався тільки про одно: коли б
перше Чіпки побачитись з Петром та Якимом, та наструнчити їх, щоб уже в один
голос співали... Він справді став побоюватись Чіпки... «Коли б ще самому в
брехунах не остатись, а то...» — думав він мовчки.
Чіпка собі мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завірюха,
крутилась, вихорилась. Серед ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, всі денні
пригоди вставали перед ним, як те страховище, крутили його, кидали то на один
бік, то на другий; не давали болю затихнути, думці забутися... Він лежав, як у
вогні... Душа мліла й боліла, — помстою; серце гукало — оддячити; розум пашів —
злом.
— Тимофію!
— Чого!
— Ти не спиш?
— Ні, не сплю.
Чіпка замовк.
— Не знаю... чи казати, чи мовчати?.. — несміливо знову озвався, перегодя трохи.
— Про що? кажи!
— Удень сьогодні я спав... мені приснилося... Чіпка вимовляв кожне слово з
протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка вперед бігла — за
другим.
— Ну?.. що ж тобі снилося?
— Я плакав... Я молився богові... не помага!
— Та що ж там таке? кажи! — пристає Лушня.
— Я довго думав... — тяг Чіпка слово за словом.
— Що ж ти думав?
— Ти бачив сьогодні людську неправду? — якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка.
— Бачив?..
— Хоч не бачив, то чув, разказували, — одмовляе Лушня.
Довго ще вони між собою балакали, поки поснули. А поснули вже тоді, як стали
другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, Волосожар на північній
стороні догоряв і тремтів білувастим світом, а ясний місяць^почав біліти,
спускаючись насупроти за гору.
XXII
НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА
Мотря та хазяйка її, «довгоп'ята баба», ще звечора, перед тим безталанним днем,
усе чогось кволіли та жалілися на проклятущий мороз, що як у забій забив — день
у день... Вони сиділи на печі, й то померзли. Бабина онука, дівчина, знай
снувала з хати в сіни, а з сіней в хату, та напускала холоду. Видко було, що її
обхопила якась нетерплячка.
— Чого ти, дочко, рипаєшся, дверима? — спитала її баба.
Замість одмови дівчина, може й недослухавшись, защебетала:
— Уже наші дівчата вулицю збирають!.. Такі дурні... який холод, а вони співають,
аж вулиця розлягається... Як у них і роти не позамерзають?
— Та то вони, видно, на досвітки йдуть, — обізвалася Мотря з печі.
— Ні, таки на вулицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я вийшла...
— Усе тепер пішло не по-людськи! — зітхнувши, одказала Мотря. — Яка тепер, серед
зими, вулиця? То по літові, та по теплові...
— Та й я, тітко, казала Прісьці... Сміється, дурна, та одно плеще: виходь та й
виходь!.. Сьогодні до їх байрацькі хлопці прийдуть, і Ковалів Василь прийде...
А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому світу пошукати... як
картина...
— То це, мабуть, вони йдуть назустріч? — каже баба. —Сказано: молоді... їм що?
Аби погуляти та поспівати.
— Та й хлопці, чутно, співають, —цокоче дівчина. — Та таких гарних пісень! Наші
хлопці таких і не вміють, — мабуть, то байрачани...
Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила
покришкою.
— Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить! — сказала та й шморгнула з хати.
Мотря з бабою тільки переглянулись...
Перегодя трохи, дівчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами,
червоними, як у гусака, захукала в руки:
— Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху! ху!
(хукала в руки). А хлопці такої гарної співають; а дівчата й собі... Якби не
так холодно, та не вечеря, то майнула б аж туди!
— Босоніж?.. — озивається Мотря не то з докором, не то з радою.
— Ні, взулася б...
— Так тобі вечері шкода втеряти? — сміється баба. — Ото дівка!
— Ні, не вечері шкода, тільки хто ж її варитиме?.. Та я таки й не хочу...
— Як старець копійки, — шуткує баба.
— Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку, — тільки:
гуп та гуп!.. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу вулицю
не ходили?..
— То, видно, кріпаки попилися, та не помиряться!.. — угадує баба.
Мотря важко зітхнула. «Попилися?.. — подумала. — Хто ж їх попоїв, як не він?..»
Серце в неї защеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні цокотання веселої
дівчини, ні бабині жарти не розважали її.
— Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в'ється так... — жаліється
бабі. І зарані лягла спати.
Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі, заплющить —
і розкриє: їй верзеться п'яне грище. Перевернеться вона на другий бік, уткне
ниць у подушку своє лице, — кашель підступить під горло, лоскоче, душить... Вона
підніметься, сяде, кашляє, схопивши голову в руки... Сидить... Кашель трохи
втих, одійшов... Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з
смерті перенесе її думка на й о г о, на сина... та знову на смерть... Насилу
перед світом заснула. Удосвіта не вставала.
Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки... То окликалася московська
розправа.
— Господи! що тільки робиться на вигоні! — вскочивши в хату, замість привіту,
прокричала сусіда. — Москалі стали кружком, обступили кріпаків, — та кожного
беруть та й б'ють... Ті кричать, просять, молять... А народу збіглося на ту
бійку дивитися... то й землі важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне
на людей: «Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон отсюда!» Так усі й полинули — хто
куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини тріщать, а вони
городами та снігами так і чешуть... Сказано: страх такий, що господи!..
— А мого .там не бачили? — несміливо, боязко запитала Мотря.
—Бачила й вашого... бігав там та людей збирав:
думка була рятувати.
— П'яний? — перебила баба.
— Бог його знає — чи п'яний, чи ні. Бачила тільки, що до кожного приставав: не
даймо! заборонімо! Так його москалі як запопали...
— Та й... де його діли?.. — з ляком скрикнула Мотря.
— Не знаю, не бачила. Казали люди, що і його либонь бито... Та так, кажуть,
немилосердно, що аж кров цівкою...
Вид Мотрин, й без того хмурий, ще дужче потемнів... Схилила вона сумно голову;
потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких
рівчаках, що літа та недоля попроорювали по сухому виду.
Баба ще довго розпитувала, сусіду; сусіда ще довго розказувала. Мотря вже не
чула нічого того. Серце в неї щеміло, боліло; голова, як отуманена; за сльозами
вона нічого не бачила. «Бито... прилюдно, принародно бито... — думала вона,
заливаючись сльозами. — До горя, до нужди, до мого безголов'я ще й сорому
прибуло... поговору!.. А скільки ще прийдеться перетерпіти таємних смішок та
шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив... Хоч і не він, — та вже
коли так, то він! Голову ограбив, писаря... Він!.. І людей перепоїв, на лихе
підбив... Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого, — прости господи,
— душогуба, прилюдно нівечили... били... А воно ж: його тіло — моє тіло! Його
б'ють, — мені боляче... Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові... Господи!
вже як на кого узляться люди, то до краю вже доїдять, до кінця догризуть! Що де
не зробиться, чого де не видеруть, — усе він, п'яниця, розбишака!.. Та вже коли
б хотіли помститися, коли він заслужив того, — то хоч би не прилюдно, не
принародно!.. А то ж — кожне бачило, кожне чуло... Пани... а душі людської,
серця в них немає! їм, коли простий чоловік, то все одно що товарюка... Лупи,
бий його прямо рублем... не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?..»
Вона була тепер сердита на всіх людей, на весь мир, на весь світ, —на панство,
що її сина побило... Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалів, що
так немилосердно, по-катівськи били; на людей, що не тільки не оступалися, не
обороняли, а дивилися на те та сміялися... У кожній людині вона бачила тепер
свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її
материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та
спокійний, здавався їй потайними жартами над нею самою... «Чужі... чужі... Що
їм?.. у них болить?.. їм шкода?!» — думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що
так і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; проклинала
людей, проклинала свою кохану дитину — свого сина, котрого так жалкувала... То
був болісний лемент душі, глибока враза серця, — нікому не відомі, окрім
матері... Тільки одна мати вмів разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати
й проклинати; бажати бачити, чути — й не дивитися, не слухати.
На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбилося. Окликнув Лушню. Лушні
вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вийшов з
хати та й потяг прямісінько в Крутий Яр.
— А що Чіпка? як? — стріли його товариші.
— Нічого... живий! Усе гаразд... Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав, — у
чорній сиділи...
І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався; розказав і
про останню розмову з Чіпкою; радив пристати... Пацюк одразу згодився, Матня
впирався.
— Стань у службу, — одказав він, — ніколи й чарки горілки випити...
Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже він
згодився найнятись не в. кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винниці або в
броварі. Так і зробили. Той день перегуляли, а на другий усі три пішли на
Побиванку до жида, стали на винниці.
Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одяг-ся в свитину й пішов до баби,
де жила мати. Надворі зустрів він бабу.
— Добридень, бабо!
— Добридень.
— Що мати — у вас?
— У мене.. А що?
— Та нічого. Я до матері, коли можна.
— Іди. — «Чого це він?..» — подумала баба, й страшно їй стало. Вона мерщій в
хату.
— Мотре! Мотре!
— Чого?
— Син іде...
Мотря не одказала ні слова, — тільки затрусилася... То морозом її осипає, — вона
білів, то у жар укине...
— Чого він іде? — за Мотрю спитала дівка.
— Не знаю, — одказала баба.
А тут і Чіпка в хату.
— Добре здоров'я вам, бабо, й вам, мамо!
— Здоров був. Чіпко, — одказує баба. Мотря одвернулася; сльози заслали їй очі...
Усі мовчали. Чіпці ніяково стало... Зом'яв він у руках свою шапку й несміливо
промовив:
—Я до вас, мамо...
Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилося важко, мов стеля
нагнітила...
—Чого ти до мене прийшов? — нешвидко вже вимовила Мотря, все-таки не глядя на
Чіпку.
— Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я тоді був, п'яний... зневажив
вас... зобидив кріпко... За те мене бог покарав... Простіть мене! не гнівайтесь
уже на мене!
Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по
виду, падали на долівку. У душі разом заговорила й одрада, й жаль, і докора...
їй любо, одрадно було, що син покорився, в. що він побачив, якого лиха наробив
собі через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватив себе перед нею,
перед матір'ю котру образив так... І разом уставала перед нею чорною хмарою
синова зневага, давила, як обценьками, материне серце; прохалася вилитись хоч у
гірких докорах... Мотря, вмиваючись сльозами, стала ганьбити сина.
— Тепер, бач, і до матері?!. тепер і до неї, як нікому пожаліти?.. А як тоді, —
так мати сяка й така!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?.. мене на старість
е пустив по чужих людях тинятись... шматок хліба од чужих людей приймати... таке
про тебе слухати?.. Що ж мати, — ворог твій?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї
пучки врізала, та дала своїй дитині, щоб йому було краще!.. А ти зараз — угору;
зараз — сяка та така!.. І А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба?
Зараз до неї? Що — добра московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де
взялася... А тоді... мати слово і скаже, — а ти десятеро... мати заплаче, — а ти
в бучу!.. А я тобі скажу, сину, коли б у матері була така сила, щоб тебе
провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, вгору, — не
дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипляла,
од свого рота одривала та тобі давала!.. не ображав би ти її серця так!..
— Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть... забудьте! То було давно, колись...
Що ж п'яний чоловік?.. П'яний — дурний... Самі знаєте: не поставить свічки, а
звалить!..
Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собі додала ганьби та докори
таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога... Мотря глянула
на його — і разом перевернула своє серце на великий жаль.
— Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?.. —
сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий, болісний вид. — Дивись, як на
виду спав... поблід, позеленів!..
— Спина, мов печена, болить, — жалівся Чіпка. — Скажено били!..
— Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..
— Чули ми. Чіпко, — вмішалася баба, — чули, аж сюди до нас крики доходили...
Так, немов мерці з домовини, тільки: — о-о-ох!.. о-о-ох!.. — стогнали...
— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питає Мотря.
— Та є всього...
Мотря скривилася, мовчала.
— Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмае? — трохи
згодом питав мати.
— Ні, є... та не переміняв.
— Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш,,
ятритиметься... гірше буде!
— Присхне!
— О, бодай тебе! — усміхнулася баба. — Присхне!! Сідай, чого ти стоїш?
Чіпка сів поруч з матір'ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала.
Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на
сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця на лівій
руці...
— Де ж ми, сину, житимемо? — геть уже по розмові запитує Мотря.
— Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть...
— Бог з тобою. Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря в мене
хату пересяде, чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся
на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, по теплій годині й
перейдете на нове хазяйство!
— Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, — дякує Чіпка, кланяючись. —Так, мабуть, я
оце й зроблю: піду та й наймуся в винниці до весни...
—Не йди туди, сину, — перебила його Мотря: — не наймайся в жида-нехриста!.. Вони
твоє добро перевели... Стань краще де в тік та зароби хліба. Діждемо весни, —
треба щось їсти... А може, де поля роздобудемо, — буде чим засіяти...
— Добре, мамо... Стану в току. Там у Крутояр-ській економії, кажуть, багато
хліба зосталося... Казали, що німець либонь наймає: хто хоче, —за гроші, а то —
з коробки... То я, мабуть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю, — тоді й за
гроші...
— Добре... Хоч і так зроби, сину.
Попрощалися.
Того ж таки дня надвечір. Чіпка зібрався, пішов у ДСрутий Яр. На другий день
добув десь ціпа й молотив у клуні, аж на сажень солома летіла вгору. Де та сила
і хіть узялися! Такий робітник з його, — золоті руки. Німець — і той підхвалює
Чіпку, другим на зразок ставить...
— Шіпка, карошь работай... как бідло!..
— Еге!.. — сміються піщанські козаки: — що то московська наука! Уже й наш
верховода в Крутому Яру з ціпом... Воно-таки дивне діло — лоза!.. А то —
господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі важко; а після
свят— зовсім здуріли!..
Чіпка не чув нічого того, а Мотря, хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи
панів, москалів і людей, що сміялися... Чіпка був на роботі, Мотрю в бабиній
хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила в свою хату. Скілька вона лиха в тій
хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз її доля зрадила,
її надії розмела, розбила, потопила в безодній прірві гіркого життя!.. Сидячи в
старій пустці, почне пригадувати Мотря все, що тільки стара пам'ять у голові
задержала... Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день
знову теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідав який день своєї хатини... А
вночі — тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля
зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими
думками тільки й жила.
От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається; грає на весну-красну; гріє —
вже волові й півбока нагріє, як кажуть люди. Сніг м'якшає, лід дірчавіє, чорніє;
коло хати вже поодтавало; дітвора висипала з хати на призьбу, проти сонця з
козачками грається... Весною дише...
Кріпаки раді такі, що діждали весни — першої вільної весни, що годі на панів
робити...
— До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. — гукали вони, прямуючи в шинок.
Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею наділяє...
Кріпаки перелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще чим... другою
неволею!.. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга неволя, що пани за неї
плату братимуть, на панщину гнатимуть...
— Не хочемо земліі.. не требаї.. До слушного часу — гуде громада, сподіваючись
того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей... Вони думали, що
цар волю дав — і землі подарував; а то вже самі пани видумали якусь плату... «Та
вже таки колись правда зверху буде!» — думали вони і стали дожидати «слушного
часу»...
Піднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пісках, — гукали про той слушний
час скрізь по Вкраїні, по всіх хуторах, селах... Одгукувався крик той по
повітових городах... Сказано — всюди, де тільки темний, помучений кріпак,
котрого цілі віки ніхто не питався нічого, котрий був волом, що переорював
панські лани та засівав на панський прибуток, — скинув з себе панський ланцюг,
дихнув волею...
Нічого робити — прийшлось тую волю силою вгамовувати... Настала москалям робота.
Переходять вони з села у село, з одної волості до другої, — та прописують
«слушний час»... Тим тільки й служать, що своїх іноді братів та батьків
дубасять, в'яжуть та везуть у город, у тюрми саджають... А туди пішов — як у
яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір пішов; той на каторгу!..
Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір'ю він день у день
коло хати порається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево
викидає, нове вставляє— ціле; нові крокви становить; околотом вшиває... Мотря з
мазальницями вовтузиться. їх сміхи та пісні з самого раннього ранку розбуркують
село, розносяться на всі Піски...
До паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рівна, висока та біла-біла, як
сніг. І можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька
жінка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бігла до ожереду
соломи, що стояв на вгороді; хутко набирала повне рядно й несла через силу в
хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове
хазяйство...
Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобі, як в окропі
кипить. Полагодив хату, — давай погріб обчищати та оброблювати; новою лісою
[усадьбу] обплітати, дощані ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат
купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за кошару.
Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п'ятнадцять сіна. От
уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива — й серпом як косою. Тільки
нагинається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь—уже ззаду
й сніп лежить, товстий та чепурний...
Радіє Мотря; хвалиться людям — не нахвалиться ї своїм сином.
— От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежкуі Тепер його лихий не візьме!
піде собі жити... Шкода руільки, що не жениться... чого доброго розволочиться,
розледачіє!
Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи удочку на порі, нишком собі
думає іноді про Чіпку, а зустріне, — вітає гаразденько. Не одна й дівчина
зачіпає його своїми любими жартами. Та глухий і німий Чіпка як до вітання
матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на умі, друге на серці. Іноді
серед роботи, заложивши руки, він задумається-загадається... «Ну що ж з того?» —
забувшись, спитає сам себе, — та, мов перелякавшись свого голосу, знов за
роботу...
Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минули й жнива. Надворі осінню
пахне. Стало людям вільніше.
Уп'ять піднялась колотнеча... З кріпаків правили викупні. Кріпаки не хотіли
платити. Давай їх худібчину цінувати та спродувати... Купив Чіпка в одного
корову; хотів ще коня завести, — та не знайшов до вподоби...
Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. Удвох
часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю — або Чіпка в
Грицька з матір'ю, або Грицько в Чіпки з Христею. Забув Грицько й про той
віхоть, що Чіпка був кинув... Та чи до того тепер Христі, коли в неї мала
дитинка на руках?..
Христя вподобала Мотрю. «Вона така добра, така добра, як рідна мати!» —
хвалиться чоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати,
розважитись. Мотря й собі навідувала не вряди-годи Христю. Як же тій треба було
на цілий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.
— Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? — раз запитала Христя в Мотрі.
— Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скільки — не хоче!
— Видно, в його хтось на душі є, — та, мабуть, не посміє сказати.
— Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя дивитись!
Що йому, то йому б — жінка розважила... А то таки й мені. Вже стара,
підтопталася, — все б таки невістка перемінила. Казала йому, —вказувала на
вас... — «Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щасливо. Чому б тобі не
одружитись?..» Так і слухати не хоче... — Мотря важко зітхнула.
— І чому я тепер, матусю, не дівка, — сміється Христя. — От би вашому синові й
пара була!..
— І, вже, дочко! Йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить... тим він і не жениться.
Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:
— Чому ти. Чіпко, не одружишся?
— Хіба воно краще?
— Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить...
— Кий біс! — глухо одмовив Чіпка, та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те
добре. Він бачив Грицькове щастя... Та воно його не гріло, а ще більше жалю
завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший; став часто пропадати
на цілу ніч...
Жде Мотря, не діждеться... «Мабуть, пішов кудись погуляти, — та щоб мої очі не
бачили, уха не чули... Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого...» Подумав вона
так сама собі, поголубить у серці надію — і безпечно лягає спати. Не хвалиться
про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіпки.
Раз зважилась. Прийшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий,
грізний...
— Де ти, сину, ходиш? — питає Мотря, глядячи на його.
— Там немає, де був! — понуро одказав Чіпка й вийшов з хати по хазяйству...
Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійцею, бува, якою спізнався, та
соромно признатись?..
А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки... Там у Крутому Яру
німця-управителя підголено; на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до в
Красногорці добивалося, та одігнали; в Байрацькім лісі знайшли біля дерева
докупи зв'язаних і з черницею — і щось багато грошей недолічуються; а от у
Розбишаківці церкву обікрадено... Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони
дзвонить, і далеко-далеко навкруги розходиться... Скрізь піднявся струс; кожен,
лягаючи, просив бога, щоб цілому встати.
Ну, та й літа ж тепер настали! — балакають старі люди. — Мабуть, уже незабаром
кінець віку... Недаром таке на світі коїться. Чому за наші молодії годи цього не
було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке не розказували?.. Тоді татарва
була... палила їроди, села, людей різала, у полон полонила, на ясир гала... А
тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? —татари!.. Де се воно видано?! Та й між
рідними розладдя пішло... Син на батька руку здіймає; дочка матері ухом не веде;
брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує...
Усі — як подуріли, як показилися! А халамидників, повійниць — скільки!.. А
покриток та дівчат абияких!!. Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір
не дав віку дожити... А тепер... дочка з москалем спить, а мати кожухом
прикриває... О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на світі?..
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
XXIII
НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ
Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та дрібний; з землі
вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало
бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві.
Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло,
мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимав
світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що
розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловіки: одні — чоботи латають, другі
рукавиці плетуть, треті — щось інше... Жінки та дівчата — то прядуть, то сорочки
шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають... У хаті тепло, тихо — хоч і неясно:
серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина,
темно світить накипілий гніт... Якісь померки окривають хату. Негода й туди
залазить, і там свое бере? Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не
важким туманом налягає, от, як надворі, — то німим сумом по хаті снує, в журбу
людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дівчина
співає-співає своїх любих пісень; а там — дивись: обірвався голос... слабшає,
тихшає.... поки й сама незчується — коли й як задубіє голка у недошитій
мережці... Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася... дрімає.
— Що це ти, Марусю? вже й спиш? — пита її мати. — Ото дівка...
Дочка кинеться; розкриває очі; мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд
мережки, чи не пройшла, — гляне: мати й собі захиталася на гребені... Веретено
падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує...
— Пху! що це воно справді так сон налягає?.. — промовляє здивована мати.
— А з мене, не бійсь, сміялися! — виправляється дочка.
— Сміялася ж... та, бач, і сама задрімала.
— Та воно щось і в мене робота з рук валиться, — уверне батько. — Будемо,
мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.
Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе
наскрізь проймає; дрібний дощ до самого голого тіла добирається; тре та мне тебе
всього, наче трясця... Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж
кістки ломить; а тут ще й шлях кальний — коні ледве-ледве сунуть.
Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись
з світом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглі, парою
й повис над чорною землею. Незабаром і день настав — хмурий, невеселий; а там —
і ніч налягла. Люди, мов тіні, снували в тому тумані, не бачили одно одного на
п'ять ступнів; голос не сягав далеко, як під ясну годину: а тут же, в тій парі,
й зникав... Важко, сумно, журливо.
А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь
зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для свиней. За
цілий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже
вечоріти стало.
— Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?
— Та день веселий удався, мамо, — одмовив Чіпка, усміхаючись.
— Ну, вже веселий!.. Душі живої на вулиці не побачиш.
Пообідав Чіпка та й знову в хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже
увійшов у хату, упоравшись по хазяйству.
— Я, мамо, не буду вечеряти, — промовив, накинув на плече сірячину і хутко
вийшов з хати.
— Куди ти, сину? — питає його навздогін Мотря.
Та сина— поминай як звали!
Мати повечеряла сама собі; лягла спочивати.
Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одійшовши, може, з верству од
села, стулив пальці, приложив до рота — і завив, як пугач. Далеко-далеко
роздалось навкруги те журливе пугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону, —тільки
собаки завалували на селі.
Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив. Здалека щось обізвалося до його
— мов другий пугач, Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову
одгукнулося йому тим же заводом, тільки вже ближче. Незабаром заманячили в
сивому тумані якісь темні тіні.
— А хто там? — обізвався чоловічий голос.
— Пугач! — нарозтяг гукнув Чіпка: Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати.
Видно стало людську постать. Ще далі Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними
ще було чоловік п'ять невідомих.
— Добре здоров'я, панове товариство! — привітав їх Чіпка.
— Здорові — одказали на його вітання.
— А що, пани-брати: де сю ніч будемо рибу ловити?
— Де більше влову, — одказав хтось.
— Та ще не знаємо. Чіпко, — каже Лушня. — Ось ці радять у Ставище до Гершка; а
ти либонь хотів у Красногорку до пана?
— Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! — одказав Чіпка.
— А в тебе ж струмент є? — пита його один з незнайомих братчиків.
— Ось у мене струмент! — Чіпка показав кулака. — Покоштує раз, — удруге не
схоче; а як улучу, — не встане...
— Не дуже лишень ударяй на те, козаче, — обізвався високий натоптуваний чоловік.
Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадав де.
— Та ви ще не знаєте його, — каже до товстенького чоловіка другий, у московській
одежі. — Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене в
темряві, та як уцілив своїм струментом по голові, — то я й очі витріщив...
—Ну, нам такого й треба, — одказує товстенький чоловік. — Тільки знай — у нас
така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався, — хоч на
шибеницю: знать, мов, не знаю, відать — не відаю!
— Ге!.. — одмовля Чіпка. — А у нас ще й така: коли ЦІяІймавсь, то й не животіти
тобі... У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.
— Наш! наш! — загукали кругом, — плещучи в долоні, як чорти.
|— Ну, а тепер до роботи... Гайда! — крикнув товстий чоловік, рушивши перший.
Другі — за ним слідом.
Пройшли вони ще, може, з гони—і наткнулися, в мряві на дві повозки. Коло коней
стояв якийсь незнайомий чоловік.
— Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! — лаяв він. — Ждав-ждав, уже й спав,
нема... як у воду їпадали. Уже мав був додому вертати...
— Не журися! Довго ждали, та добро придбали, — каже йому товстенький чоловік,
указуючи на Чіпку, — От, не видав, — одказав незнайомий та, не глянувши на
Чіпку, перший скочив на повозку.
За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко
вони покотили полем, — тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки
їзбігалися од прудкої їзди...
Перед світом вертало дві повозки — прямували навпростець до Гудзевого хутора. На
них — повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися — дрімали;
а два—поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов
до хати.
— Яв дохо! Явдохо! — гукає під вікно. — Відчини! «Це ж москаль!!. — подумав
здивований Чіпка. — Я-бо й чую — знайоме щось... Так, бач, чого він багатiє та
щороку строїться?!»
Блиснуло світло в щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт;
кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під'їхали до рундука, стали.
— Ну, тепер у хату, пани молодці! — каже москаль: — повечеряємо. А ми с Сидором
коней розпряжемо.
— Давай, розпрягем! — одмовив Сидір по-московській і скочив з повозки до коней.
Повставали й другі з повозок, посунули в темні сіни, а потім — у хату, звідки
світилося світло. Чіпка йде за другими, не пам'ятає сам себе: його обхопили і
страх і радість. «Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?..»
Тут саме ввійшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стін липові лави, чисті,
аж полискувані; в кутку образи мідяні розтворчаті, як у кацапів; по стінах — під
склом картини; стіл — трохи не через усю хату; на столі свічка горить...
— Добривечір у хату! — привітали всі москалиху, що стояла посеред хати з ключами
в руках.
— Або доброго ранку, — одказала вона.
— А хіба воно вже ранок? — пита хтось з гурту.
— Та вже незабаром і світ, — одказує москалиха.
— Бач, а мені, мов, усього година минула, як виїхали.
— Гаразд, мабуть, порались... А чи стоїть же то шкурка за вичинку?
— Питайте он того, — одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на
Чіпку. — Ми оце порішили: отаманом його наставити.
—Хто яс то? — питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку. —Щось, мов, знайоме,
здається?..
—Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі, — каже Чіпка,
не видержавши пильних оглядин.
— Та я немов тебе де бачила?
— Може, й бачила... не знаю.
— Чи не Варениченко?
— Може, й він...
— Хто Варениченко? — пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.
— Та ось — цей! — указує москалиха на Чіпку.
— Ні, жінко, — каже, усміхаючись, москаль: — то, мабуть, обух або довбня, а не
вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А
кацап — я тобі скажу — все одно, що ведмідь... Як піймав мене в лабети, як
придавив, — то в мене й дух у п'яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він, —
тільки б і світа бачив...Хіба б, може, одні кісточки привезли додому, — та й ті
не цілі: потрощив би проклятий ведмеда... Отже, спасибі, виручив!..
— За те, мабуть, немала й камза перепала? — питає хтось.
— Та буде з нас, — одказує Чіпка, витягуючи гаман з кишені і кидаючи на стіл. —
Трохи-лиш чи не більш од жидівських! — Та, витягши другий, кинув теж на стіл.
Усі так і обступили кругом столу.
— Та ще вспіємо, братця, поділити, — обізвався Максим. — А тепер ось що, стара:
чи нема там чого попоїсти братчикам?
Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою
стравою: борщем, кашею, впеченим поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з
роботи, — наготувала всячини...
Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила тарілки.
Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо
два кругом чаркою, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі хинулись на
страву, мов три дні не їли... Явдоха вийшла в другу хату.
— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увійшовши до неї в
хатину.
— Якого Варениченка? Ні, не знаю.
— А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що, — розказують, — разом на двох
жінках був жонатий?..
Ні не знаю.
Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як
галка, чорний; а очі... карі, ясні та блискучі!
Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі,
вхопила печене порося, — пішла.
— А, й ти вже виспалась? — пита її батько.
Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на
Чіпку.
— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько всміхаючись.
— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка.
Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам'ятає його.
— А ти як його знаєш? — пита її батько.
— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька
Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.
— Як же він тебе злякав?
— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, — та й злякав.
— Ага... Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.
— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що! — хутко вимовила Галя й юркнула
з хати.
«Раю мій... щастя моєї — подумав Чіпка. — Ще ж ти не втекло від мене й досі?!.»
Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли
соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом.
Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного
боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі... Йому
ввижається — Галя. Така ж весела, хороша, — хоч би на крихту змінилася; така ж
смілива, жартівлива... «А то ж то й вона, — дума Чіпка, — розбишацька дочка!..
Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, — часом без шматка хліба, в
драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами,
та з голодними ротами... ні добра, ні достатків... хай ми крадемо, розбиваємо...
голову під усякі пригоди підставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата —
як рай той; жінка — як пані; одним одна дочка — янгол... а худоби всякої,
багатства?.. А й він!.. І він — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака,
як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!»
І лупить Чіпка свої очі у темну темноту; дивиться-доглядається, прислухається...
Нічого ні видно, ні чут-но. Тихо, сумно... Ось щось зразу залопотіло... Мороз
пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору... «Ку-ку-ріку-у-у!»—прокричав десь
поблизу півень — і замовк... Чіпка сплюнув; перекинувся на другий бік. Знову
тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: «Глуши, брат,
його!.. глуши!.. Ану-ну... от-так його! от-так!..» Глухо пронісся той викрик по
хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й
замер... наче проглинула його тьма темна.. «І сниться ж йому, що недавно
очевидячки було!» — подумав, здригнувши. Чіпка... А тут сон — мов безвісті
забіг, і на думку не зійде. «Піти хоч люльки покурити».
