Панас Мирний "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" - Page 2

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати

та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси... Зовсім загубила спокій

Мотря: водять її то в город, то з города... А тут — друге лихо: Мотря почула —

щось заворушилось під серцем...

Помітили люди — та як у дзвін задзвонили:

— Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрівши на улиці. — Завагітніла...

— Чула, серденько, чула... І скажіть: од такого!!

— Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку

швидко буде... Там: торік хвостата зоря світила, а се знов проява якась

вирискалась...

— І я кажу: не перед добром таке на світі коїться! Та як підуть отак цокотати, —

не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа,

надійдуть жінки, парубки, дівчата — назбирається чимала юрба людей, то й давай

перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось — не знать звідкіль

узялась на селі чутка, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван

Вареник — кріпак пана Польського, що панував у Пісках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його

судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як

знаєте... Тоді громада розв'язала діло. Як голили хлопців у москалі: «У некрути

його!.. лоб йому! лоб!..» — закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське,

пішов, куди треба, одніс, що годилось—і «перевертня» прямо з тюрми повели до

прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте — і став він з Вареника

Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, — та більше він ні вертався, ні

озивався.

 

Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря

сина, — та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря

два дні й дві ночі, не своїм голосом викрикуючи... Що вже не робила «довгоп'ята

баба»-повитуха, — ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась.

Уже й не кричала й не стогнала — лежала мертвою колодою... Аж на третій день

«господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий

крик...

— Єнерал!.. — зрадівши, скрикнула «довгоп'ята баба».

Оришка підняла руку, перехрестилася... Мотря важко зітхнула — і розкрила

сплющені очі... Хату обняла тиха одрада.

Як же почули люди про такі роди, — знову загомоніли. Пішло знов по селу

шушукання, глум, таємні страхи... Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав

і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого... Дехто помітив і невеличкі

ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур — недалечкий сусіда

— Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив...

Не при хаті згадуючи — куций, та й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.

— Щось воно таки непевне, моя матінко!.. — цокочуть жінки, похитуючи головами.

І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі — довідатись: чи немає на

йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку...

«Оце ж воно й е!» — подумала та мерщій з хати.

— А що?? — стріва її кума.

— То ж воно, кумонько, саме!.. — каже кума, перехрестившись.

Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня», та й

годі!

Прийшлось кумів брати, — ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як дитина

нехрещена... Не дай, боже, якого случаю — і вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусідах... Всяк дякує, сторониться... Ходить вона по хаті —

сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки... Мотрі вже й не

хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики,

охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився.

Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його такого виродка в хрест

уводити?!»

«Боже мій!.. що його робити на світі?!» — плаче Оришка, — та до попаді:

«Матушка!.. я вас сього й того, я вам моток пряжі напряду, — умовте панотця!..»

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

ІІІ

ДИТЯЧІ ЛІТА

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою,

не сподівалася за-мужньою вдовою...

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони

жили, зробилося якимсь страшним, — стали його оббігати... Казали, що до Мотрі

кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та

насилу з душею вирвався... Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх

хату, не перехрестившись; а дітям — то й удень забороняли туди бігати...

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні,

неогороджена, необкопана — так рівець невеличкий прокопаний та й годі... Іде

скотина — нема перепону — через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! —

кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був

Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха

година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, — то й хата

осунулась... Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна

побиті: замість шибок — ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила,

обшмарувала... Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю

взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась,

— диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики — і сісти на них

страшно; стіл — ходором ходить; піл — на п'ядь дошка од дошки: Мотря під холод

дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити... Бідота несказанна, злидні

невилазні!

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на

лихий той захист, через який вони стільки горя приняли, стільки клопоту

звідали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при

недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, — бо помітили, що в кого Мотря

жне — вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб

заробляла, — на жнива становилася.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало! А було

так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна... Де вже думати про одежину!! Що,

дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам'я висіло... Як

заробить конопель, — то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на

топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й

сорочка є; виб'є — спідницю пошиє, юпку... У вибійчаному і в свято ходила. Другі

в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив'язують, а Мотря з

вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться, та й

шмарує... Ото буденне й празникове! А що старе, дране, — позшиває, позаштопує, —

матері старе тіло прикриє, або дитині — штанці, куцину... Нужда!! На зиму на

всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, — сиди, мати, з хлопчиком дома — й не

рипайся! Піти треба матері, — сиди, Мотре... бо й чоботи одні!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом — на

полі, зимою — дома. А Оришка — стара вже, — нездужала, — тільки й того, що

доглядає дитини... Як літком немає Мотрі дома, — баба зварить їстки, догляне, й

нагодує, й спати положить, котка співає..

Ай дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне...

Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться,

на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься...

Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай,

Чіпко, води!» або — ножа, або — веретено... — то він і почне: «А де ж воно

лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й

повагом подасть... Мотря за це не любила Чіпки. — «Десь Чіпка у нас буде дуже

велике ледащо! — жаліється Оришці: — йому як що робити, то треба за тиждень

загадувати, щоб роздумався...» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб

довго «не роздумував»... Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату... Є,

значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й

жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там — полив'яного півника,

свистілочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє...

Як підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до

дітвори так і чеше. Так же . й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його

глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть... Недурно пани своїм родом

величаються. На селі теж розпитують — хто якого роду... Тільки те неоднаково, що

в городі питають: чим той рід уславився — чи давністю, чи боями, чи послугами. А

село знає одну славу — честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді

вже й братаються... Чіпка був «виродок»... Як же Чіпку прийняти дітям до

іграшки?! Хіба, щоб поглумитися...

— Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький

хлопчик.

— Запорток! — підхопить другий... — Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне

волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить...

Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться

на них Чіпка. А ті — за боки беруться зо сміху...

— Чіпкої де ти взявся? — смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців. Мовчить

Чіпка, — сопе.

— Ти з яйця вилупився?! — знову, другий...

Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем

під нігтем.

— Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала... в бур'яні, — одмовляє понуро та все

копирсає під нігтем...

Регіт — аж вигін розлягається...

— Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..

— Ні...

— А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?

— Не знаю...

— То-то й є... ти байстрюк!..

— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чіпка.

— А хто ж ти? /

— Я... Чіпка.

— Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку...

— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка. — Постой, я бабусі скажу, — вона

тобі дасть!

— Боюсь я твоєї бабусі, — куди ж пак! — одказує хлопець, та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на

цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чіпка.

Тоді візьмуть та й проженуть його геть.

Іде Чіпка додому, — іде та й плаче.

— Чого ти. Чіпко, плачеш? — стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче... Бере його

Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.

— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе,

малого, зобижають... Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою. Щоб

забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця —

доброго молодця... Чіпка слухає — й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого

тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця — доброго

молодця?!.»

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила

немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло

казку до життя, а життя до казки — і само собі міркувало, дивувалося... В казці

звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди... А так — птиці щебечуть,

воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б —

дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає

пташка в лузі?.. І чого — одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці — тільки

цвірінькають?!. І про що то розмовляв травиця між собою, коли, мов жива,

шелестить малими листочками!..»

— Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чіпка в Оришки.

— Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.

— А птиці?

— І птиці говорять...

— Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без

нужди... як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома буде, та

спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться... А птиці щебечуть так, як

сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій — ні. От соловейко — як

гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне

розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, — сина й дочку, — що вбили її

мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За

те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи

людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, —

каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з

городів викидали!» — От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою... То-то:

як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропиву завжди

виривають, як погане зілля, — щоб і городини не глушило, й людей не жалило!

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, од-сторонь од товариства, пластом

ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою...

Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з

самого споду до верху... Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха,

крутились, вихорились... Од билинки перелітали до птиці; од нтиці до скотини; од

скотини до чоловіка — поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь

живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння — все те мало свій говір,

свою мову, — тільки вимовляло якось інакше... А колись усе те було — люди, і все

балакало однією мовою... А тепер — ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через

віщо?.. Через людей... Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в

травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали людську мову!

Вони людей — своїх рідних — повернули в усе те... І за людей жалкував Чіпка на

людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... І прокидалася невеличка злість у

його невеличкому серці, росла виростала — і сторонився він людей далі та далі...

Та й люди його не жалували.

 

— Бабусю! — питає раз Оришки. — Чи в мене батько був?

— Був, сину.

— Де ж він тепер?

— У москалі пішов.

— Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було... байстрюк! — кажуть.

— То — дурні хлопці!

— А хіба що?.. Що то воно — недобре що?

— Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь

його з голови... То тільки злі діти так кажуть...

— Я не буду злий, бабусю!.. — одказує Чіпка, — та й задумається.

Трохи перегодя знову питає:

— А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?

— Люди оддали.

— За віщо ж вони оддали його?

— Так треба було... Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться

тобі розказувати.

— Чому, бабусю?

— Так. Малий ще ти дуже...

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він

про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його

очам, — утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що

заховала її шестидеся-тилітня пам'ять. А Чіпка не брав — гарбав усе те!

Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з

Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з

роботи. Оришка сяде, а Чіпка — коли сидить, коли лежить... Та отак собі й давай

розмовляти... Чіпка більше слухав, — іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як

струмінь тихо журчала... А іноді й сам розщебечеться... Уже й ніч настала:

засвітили зорі, замиготіли, заіскрили... Задивився Чіпка на небо.

— Що то, бабусю? — указує на зорі.

— То? — Зорі.

— Що ж то за зорі?

— То — янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею,

стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Отож — як зірочка покотиться, — то

душа переставиться... Душа переставиться — і зірочка покотиться — щезне...

— І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

— І твоя є, й моя, й мамина.

— А де ж моя, бабусю? — пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не

спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому

небі.

— Бог його знає, сину!. Чоловікові туди не досягнути... То боже діло, то він і

знає...

—Ай бог там?..

— Там, сину...

— А що то за бог, бабусю?

— Бог?.. Бог — батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й

усяку людину... Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже...

Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло — почина світом

каламутити, — то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбити сатану... Ото як

Ілія котить, то грім гримить; а. як стрільне вогняною стрілою — то блискавка

заблище... Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго — й він

добрий. Бог-батько... на світі нас держить і хлібом годує-Загадається Чіпка. І

встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... і гукає

на Ілію — карати злого!.. Котить Ілія — небо й земля двигтять, як од вітру

перина, од його бігу... Ось шкваркнуло... вогняна стріла розпанахує небо...

Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; білів, миготить

Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі... Тулиться Чіпка до баби та

стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не

поб'є... А отих дітей, що мене били та проганяли — тих бог поб'є, бо вони злі!..

я буду добрий, бабусю...»

Замовк Чіпка — дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго... Трохи

згодом питає баби:

— Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?

— Він, дитино, — він нас годує...

— А чого ж мама хліб заробляє, — ось досі з роботи нема. — Каже, якби не робила,

то нічого б було і їсти?..

— Дурний ти, хлопче! — каже баба. — Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не

лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили,

— як святі були... Там, кажуть, було всякої всячини — і їсти, й пити! От вони

ходили собі та їли... А сатана й заздрив на їх щастя, — та давай підбивати, щоб

согрішили... Вони й переступили слово боже... Тоді ото господь вигнав їх з раю

огняною різкою — й рай зачинив, і сказав робити самим на себе... Отож з того

часу й почали люди робити. А то — нічого не робили, — як святі були!

— І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б

так часто... і хліб би був: коли здумав, їв би!..

— На те божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений... Одними руками

що заробиш? Тільки що з голоду не мерли... Сказано — убожество! Раз була чудасія

з-за того хліба.

Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка

розвередувався: «їсти, та й їсти, бабо!» в одну шкуру: «їсти!» Взяла Оришка

окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: «Не

бери ж цього, — наказує Чіпці, — бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати,

спитає, — хто хліб поїв? — То бозя вкаже пальцем, — мати й виб'є... Гляди ж, не

бери!» Та й пішла собі. — Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ — очей не

спускає — їсть. З'їв той шматочок, що баба дала, — ще їсти хочеться! Хліб на

столі лежить, — кортить його. Гляне в куток — бозя дивиться! От став він

крадькома до хліба руку посилати, а на образ — все дивиться... Посилає руку, не

спускає очей — здається йому, що й бозя глядить на його, — хоче посваритись

пальцем... він і прийме руку назад... Оце приляже до столу головкою (забрався на

лаву), знову підкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годі! І їсти

хочеться і хліб перед очима, — та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу,

як кинеться од столу... Очі горять, губи оддулися... Та до стільця, що баба

підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа,

зліз на стілець, та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв — увесь хліб з'їв, та

й побіг на грядки до баби. — «Бабо! бабо-о!» — гукає. — «Чого, Чіпко? ходи

сюди!» — озивається з бур'яну баба. Прибіга Чіпка. — «А я, бабо, й той хліб

з'їв!» — хвалиться. — «Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає: «хто

хліб поїв?» —то бозя й скаже...» — «Е... е... бозя, бабо, не бачила... я

повиймав очі, щоб не дивилася!..» — І байдуже собі, забулося. — Коли так, перед

різдвом прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ — аж очей

немає! Вона так і отетеріла. — «Хто це очі повиймав?» — питає в Оришки. — «Де?»

— Глянула — справді без очей... Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» — Сміється: —

«Я... Щоб не бачила, як хліб їстиму!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка.

Та що? Звіснр — дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що

бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.

А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, — і добре била! Синяки іноді

по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його

любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка, — Мотря

сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться...

«Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у

помочі... Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти

од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І не

досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й'утіха»... А нехай,

здоровий, зробить що Чіпка, — нехай з'їсть лишній шматок хліба, чи покачається в

калюжі... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються, —

то її кльони й прокльони та духопелики... Інша мачуха здержує руку над пасинком,

а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.

Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки

боявся матері, а далі — звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце

впивалася, до живих печінок доходила... Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він

би зміг, — матері очі видрав, або сам собі що заподіяв, якби не баба... А то

вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти, — та

словом, як повивачем, зів'є... За те Чіпка любив бабу: душі не чув у їй. Що баба

не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав... Од бійки то сховається,

то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала...

IV

ЖИВ-ЖИВ!

Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І

все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою,

самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок, та й

грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам'ять: з

неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної

ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, в малому серці ворушилося щось

недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не

прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці — і

виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було

тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала

— не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому

нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні

йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його

дратують...

Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:

— Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити?

— Я вже й сама думаю, — каже Оришка. — Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний,

неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не поводиться, як другі — усе

самотою, усе собі дома...

— Що ж його на світі робити? — журливо одказує Мотря. — Уже ж всяк баче, як я

працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з

голоду не мремо... Якби його наняти, — хоч би менше з'їжі... все б таки хоч на

одежину зосталося!

— Як знаєш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав

хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

— А збирайся лишень. Чіпко, на завтра в найми, — каже, вернувшись увечері,

Мотря. — Годі вдома сидіти та хліб переводити, — пора й самому заробити!

Чіпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому

вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його

Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.

— А що, дочко? — стріва її Оришка.

— Зоставила... Коли б то шанувався!

— А може, звикне... Дай-то боже! — потіша й молиться Оришка.

Зостався Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й

розказує — як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн

приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться в

ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати...

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, — узяв його та й вибив.

Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хаті

нікого, він поліз у піч, витяг жару в покришку, та й виніс у хлівець... Добре,

що люди побачили — залили.

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке

почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... Мотря

плаче, — вже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай...

Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот

води налито... Так і зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матір'ю.

— Наняти б Чіпку?

— То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна — і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що

пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий,

немощний, та ще за-хорував до того, —так його й витурили з двору, щоб не

переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота, та й

загадався... «Куди його?!» До роду— близького нікого, а далекий — у панській

роботі... Прийшлося Уласові — хоч під греблю! Та вже громада зжалилась:

вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка підпасичем. І — диво! згодився відразу... Робота

прийшлася йому по душі.

Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що дід дав

завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара.

Приходить. У діда все ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши

передні лапи, положивши на них голову... Дріма ранком.

— Лиско! — гука Чіпка.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2019

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.