Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати
та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси... Зовсім загубила спокій
Мотря: водять її то в город, то з города... А тут — друге лихо: Мотря почула —
щось заворушилось під серцем...
Помітили люди — та як у дзвін задзвонили:
— Чи чули?.. — питає молодиця другу, стрівши на улиці. — Завагітніла...
— Чула, серденько, чула... І скажіть: од такого!!
— Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку
швидко буде... Там: торік хвостата зоря світила, а се знов проява якась
вирискалась...
— І я кажу: не перед добром таке на світі коїться! Та як підуть отак цокотати, —
не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа,
надійдуть жінки, парубки, дівчата — назбирається чимала юрба людей, то й давай
перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось — не знать звідкіль
узялась на селі чутка, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван
Вареник — кріпак пана Польського, що панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його
судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як
знаєте... Тоді громада розв'язала діло. Як голили хлопців у москалі: «У некрути
його!.. лоб йому! лоб!..» — закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське,
пішов, куди треба, одніс, що годилось—і «перевертня» прямо з тюрми повели до
прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте — і став він з Вареника
Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, — та більше він ні вертався, ні
озивався.
Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря
сина, — та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря
два дні й дві ночі, не своїм голосом викрикуючи... Що вже не робила «довгоп'ята
баба»-повитуха, — ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась.
Уже й не кричала й не стогнала — лежала мертвою колодою... Аж на третій день
«господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий
крик...
— Єнерал!.. — зрадівши, скрикнула «довгоп'ята баба».
Оришка підняла руку, перехрестилася... Мотря важко зітхнула — і розкрила
сплющені очі... Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такі роди, — знову загомоніли. Пішло знов по селу
шушукання, глум, таємні страхи... Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав
і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого... Дехто помітив і невеличкі
ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур — недалечкий сусіда
— Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив...
Не при хаті згадуючи — куций, та й годі!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.
— Щось воно таки непевне, моя матінко!.. — цокочуть жінки, похитуючи головами.
І не одна й не дві нарошне забігали в хату до Мотрі — довідатись: чи немає на
йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимку...
«Оце ж воно й е!» — подумала та мерщій з хати.
— А що?? — стріва її кума.
— То ж воно, кумонько, саме!.. — каже кума, перехрестившись.
Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чортеня», та й
годі!
Прийшлось кумів брати, — ніхто не хоче. Що тут робити? Вже три дні як дитина
нехрещена... Не дай, боже, якого случаю — і вмре, не уведене в закон!..
Кинулась Оришка по сусідах... Всяк дякує, сторониться... Ходить вона по хаті —
сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки... Мотрі вже й не
хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Москалики-лебедики,
охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився.
Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його такого виродка в хрест
уводити?!»
«Боже мій!.. що його робити на світі?!» — плаче Оришка, — та до попаді:
«Матушка!.. я вас сього й того, я вам моток пряжі напряду, — умовте панотця!..»
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
ІІІ
ДИТЯЧІ ЛІТА
Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою,
не сподівалася за-мужньою вдовою...
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони
жили, зробилося якимсь страшним, — стали його оббігати... Казали, що до Мотрі
кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в хаті та
насилу з душею вирвався... Непевне місце! Бувало вночі ніхто не пройде повз їх
хату, не перехрестившись; а дітям — то й удень забороняли туди бігати...
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні,
неогороджена, необкопана — так рівець невеличкий прокопаний та й годі... Іде
скотина — нема перепону — через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться! —
кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був
Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха
година, що замчала не тільки лад у хаті, а й самого Остапа, — то й хата
осунулась... Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна
побиті: замість шибок — ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила,
обшмарувала... Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю
взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріскалась,
— диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики — і сісти на них
страшно; стіл — ходором ходить; піл — на п'ядь дошка од дошки: Мотря під холод
дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити... Бідота несказанна, злидні
невилазні!
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на
лихий той захист, через який вони стільки горя приняли, стільки клопоту
звідали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при
недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав, — бо помітили, що в кого Мотря
жне — вся нива закрутнями унизана. В сусідньому селі Байраках Мотря хліб
заробляла, — на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало! А було
так, що ні дрібка солі, ні пилинки борошна... Де вже думати про одежину!! Що,
дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам'я висіло... Як
заробить конопель, — то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на
топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й
сорочка є; виб'є — спідницю пошиє, юпку... У вибійчаному і в свято ходила. Другі
в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив'язують, а Мотря з
вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться, та й
шмарує... Ото буденне й празникове! А що старе, дране, — позшиває, позаштопує, —
матері старе тіло прикриє, або дитині — штанці, куцину... Нужда!! На зиму на
всіх одна юпка була. Піде куди Мотря, — сиди, мати, з хлопчиком дома — й не
рипайся! Піти треба матері, — сиди, Мотре... бо й чоботи одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом — на
полі, зимою — дома. А Оришка — стара вже, — нездужала, — тільки й того, що
доглядає дитини... Як літком немає Мотрі дома, — баба зварить їстки, догляне, й
нагодує, й спати положить, котка співає..
Ай дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне...
Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться,
на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься...
Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай,
Чіпко, води!» або — ножа, або — веретено... — то він і почне: «А де ж воно
лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й
повагом подасть... Мотря за це не любила Чіпки. — «Десь Чіпка у нас буде дуже
велике ледащо! — жаліється Оришці: — йому як що робити, то треба за тиждень
загадувати, щоб роздумався...» А іноді було й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб
довго «не роздумував»... Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату... Є,
значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й
жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там — полив'яного півника,
свистілочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє...
Як підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить було з двору на вигін, та прямо до
дітвори так і чеше. Так же . й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його
глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть... Недурно пани своїм родом
величаються. На селі теж розпитують — хто якого роду... Тільки те неоднаково, що
в городі питають: чим той рід уславився — чи давністю, чи боями, чи послугами. А
село знає одну славу — честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді
вже й братаються... Чіпка був «виродок»... Як же Чіпку прийняти дітям до
іграшки?! Хіба, щоб поглумитися...
— Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький
хлопчик.
— Запорток! — підхопить другий... — Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне
волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить...
Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться
на них Чіпка. А ті — за боки беруться зо сміху...
— Чіпкої де ти взявся? — смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців. Мовчить
Чіпка, — сопе.
— Ти з яйця вилупився?! — знову, другий...
Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем
під нігтем.
— Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала... в бур'яні, — одмовляє понуро та все
копирсає під нігтем...
Регіт — аж вигін розлягається...
— Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..
— Ні...
— А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?
— Не знаю...
— То-то й є... ти байстрюк!..
— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чіпка.
— А хто ж ти? /
— Я... Чіпка.
— Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку...
— Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка. — Постой, я бабусі скажу, — вона
тобі дасть!
— Боюсь я твоєї бабусі, — куди ж пак! — одказує хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на
цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чіпка.
Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому, — іде та й плаче.
— Чого ти. Чіпко, плачеш? — стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче... Бере його
Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
— Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе,
малого, зобижають... Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби, або приляже головкою. Щоб
забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця —
доброго молодця... Чіпка слухає — й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого
тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця — доброго
молодця?!.»
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила
немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло
казку до життя, а життя до казки — і само собі міркувало, дивувалося... В казці
звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди... А так — птиці щебечуть,
воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б —
дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає
пташка в лузі?.. І чого — одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці — тільки
цвірінькають?!. І про що то розмовляв травиця між собою, коли, мов жива,
шелестить малими листочками!..»
— Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чіпка в Оришки.
— Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.
— А птиці?
— І птиці говорять...
— Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без
нужди... як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома буде, та
спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться... А птиці щебечуть так, як
сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій — ні. От соловейко — як
гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне
розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток, — сина й дочку, — що вбили її
мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За
те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи
людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! — А ти, —
каже, — дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з
городів викидали!» — От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою... То-то:
як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропиву завжди
виривають, як погане зілля, — щоб і городини не глушило, й людей не жалило!
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, од-сторонь од товариства, пластом
ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою...
Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з
самого споду до верху... Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха,
крутились, вихорились... Од билинки перелітали до птиці; од нтиці до скотини; од
скотини до чоловіка — поки не засягали всього світа! І здавався він йому увесь
живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння — все те мало свій говір,
свою мову, — тільки вимовляло якось інакше... А колись усе те було — люди, і все
балакало однією мовою... А тепер — ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через
віщо?.. Через людей... Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в
травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали людську мову!
Вони людей — своїх рідних — повернули в усе те... І за людей жалкував Чіпка на
людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... І прокидалася невеличка злість у
його невеличкому серці, росла виростала — і сторонився він людей далі та далі...
Та й люди його не жалували.
— Бабусю! — питає раз Оришки. — Чи в мене батько був?
— Був, сину.
— Де ж він тепер?
— У москалі пішов.
— Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було... байстрюк! — кажуть.
— То — дурні хлопці!
— А хіба що?.. Що то воно — недобре що?
— Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь
його з голови... То тільки злі діти так кажуть...
— Я не буду злий, бабусю!.. — одказує Чіпка, — та й задумається.
Трохи перегодя знову питає:
— А чого ж мій батько пішов у москалі? Навіщо він покинув матір?
— Люди оддали.
— За віщо ж вони оддали його?
— Так треба було... Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться
тобі розказувати.
— Чому, бабусю?
— Так. Малий ще ти дуже...
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він
про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його
очам, — утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що
заховала її шестидеся-тилітня пам'ять. А Чіпка не брав — гарбав усе те!
Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з
Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з
роботи. Оришка сяде, а Чіпка — коли сидить, коли лежить... Та отак собі й давай
розмовляти... Чіпка більше слухав, — іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як
струмінь тихо журчала... А іноді й сам розщебечеться... Уже й ніч настала:
засвітили зорі, замиготіли, заіскрили... Задивився Чіпка на небо.
— Що то, бабусю? — указує на зорі.
— То? — Зорі.
— Що ж то за зорі?
— То — янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею,
стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Отож — як зірочка покотиться, — то
душа переставиться... Душа переставиться — і зірочка покотиться — щезне...
— І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?
— І твоя є, й моя, й мамина.
— А де ж моя, бабусю? — пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не
спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому
небі.
— Бог його знає, сину!. Чоловікові туди не досягнути... То боже діло, то він і
знає...
—Ай бог там?..
— Там, сину...
— А що то за бог, бабусю?
— Бог?.. Бог — батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й
усяку людину... Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже...
Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло — почина світом
каламутити, — то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбити сатану... Ото як
Ілія котить, то грім гримить; а. як стрільне вогняною стрілою — то блискавка
заблище... Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго — й він
добрий. Бог-батько... на світі нас держить і хлібом годує-Загадається Чіпка. І
встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... і гукає
на Ілію — карати злого!.. Котить Ілія — небо й земля двигтять, як од вітру
перина, од його бігу... Ось шкваркнуло... вогняна стріла розпанахує небо...
Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; білів, миготить
Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі... Тулиться Чіпка до баби та
стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не
поб'є... А отих дітей, що мене били та проганяли — тих бог поб'є, бо вони злі!..
я буду добрий, бабусю...»
Замовк Чіпка — дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго... Трохи
згодом питає баби:
— Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?
— Він, дитино, — він нас годує...
— А чого ж мама хліб заробляє, — ось досі з роботи нема. — Каже, якби не робила,
то нічого б було і їсти?..
— Дурний ти, хлопче! — каже баба. — Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не
лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили,
— як святі були... Там, кажуть, було всякої всячини — і їсти, й пити! От вони
ходили собі та їли... А сатана й заздрив на їх щастя, — та давай підбивати, щоб
согрішили... Вони й переступили слово боже... Тоді ото господь вигнав їх з раю
огняною різкою — й рай зачинив, і сказав робити самим на себе... Отож з того
часу й почали люди робити. А то — нічого не робили, — як святі були!
— І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б
так часто... і хліб би був: коли здумав, їв би!..
— На те божа воля, моя дитино!..
Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений... Одними руками
що заробиш? Тільки що з голоду не мерли... Сказано — убожество! Раз була чудасія
з-за того хліба.
Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка
розвередувався: «їсти, та й їсти, бабо!» в одну шкуру: «їсти!» Взяла Оришка
окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: «Не
бери ж цього, — наказує Чіпці, — бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати,
спитає, — хто хліб поїв? — То бозя вкаже пальцем, — мати й виб'є... Гляди ж, не
бери!» Та й пішла собі. — Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ — очей не
спускає — їсть. З'їв той шматочок, що баба дала, — ще їсти хочеться! Хліб на
столі лежить, — кортить його. Гляне в куток — бозя дивиться! От став він
крадькома до хліба руку посилати, а на образ — все дивиться... Посилає руку, не
спускає очей — здається йому, що й бозя глядить на його, — хоче посваритись
пальцем... він і прийме руку назад... Оце приляже до столу головкою (забрався на
лаву), знову підкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годі! І їсти
хочеться і хліб перед очима, — та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу,
як кинеться од столу... Очі горять, губи оддулися... Та до стільця, що баба
підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа,
зліз на стілець, та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв — увесь хліб з'їв, та
й побіг на грядки до баби. — «Бабо! бабо-о!» — гукає. — «Чого, Чіпко? ходи
сюди!» — озивається з бур'яну баба. Прибіга Чіпка. — «А я, бабо, й той хліб
з'їв!» — хвалиться. — «Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає: «хто
хліб поїв?» —то бозя й скаже...» — «Е... е... бозя, бабо, не бачила... я
повиймав очі, щоб не дивилася!..» — І байдуже собі, забулося. — Коли так, перед
різдвом прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ — аж очей
немає! Вона так і отетеріла. — «Хто це очі повиймав?» — питає в Оришки. — «Де?»
— Глянула — справді без очей... Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» — Сміється: —
«Я... Щоб не бачила, як хліб їстиму!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка.
Та що? Звіснр — дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що
бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.
А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку, — і добре била! Синяки іноді
по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його
любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка, — Мотря
сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться...
«Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у
помочі... Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти
од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І не
досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й'утіха»... А нехай,
здоровий, зробить що Чіпка, — нехай з'їсть лишній шматок хліба, чи покачається в
калюжі... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються, —
то її кльони й прокльони та духопелики... Інша мачуха здержує руку над пасинком,
а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки
боявся матері, а далі — звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце
впивалася, до живих печінок доходила... Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він
би зміг, — матері очі видрав, або сам собі що заподіяв, якби не баба... А то
вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти, — та
словом, як повивачем, зів'є... За те Чіпка любив бабу: душі не чув у їй. Що баба
не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав... Од бійки то сховається,
то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала...
IV
ЖИВ-ЖИВ!
Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І
все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою,
самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок, та й
грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам'ять: з
неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної
ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, в малому серці ворушилося щось
недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не
прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці — і
виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було
тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала
— не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому
нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні
йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його
дратують...
Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:
— Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити?
— Я вже й сама думаю, — каже Оришка. — Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний,
неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не поводиться, як другі — усе
самотою, усе собі дома...
— Що ж його на світі робити? — журливо одказує Мотря. — Уже ж всяк баче, як я
працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з
голоду не мремо... Якби його наняти, — хоч би менше з'їжі... все б таки хоч на
одежину зосталося!
— Як знаєш, дочко.
Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав
хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
— А збирайся лишень. Чіпко, на завтра в найми, — каже, вернувшись увечері,
Мотря. — Годі вдома сидіти та хліб переводити, — пора й самому заробити!
Чіпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому
вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його
Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.
— А що, дочко? — стріва її Оришка.
— Зоставила... Коли б то шанувався!
— А може, звикне... Дай-то боже! — потіша й молиться Оришка.
Зостався Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й
розказує — як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн
приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться в
ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати...
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, — узяв його та й вибив.
Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хаті
нікого, він поліз у піч, витяг жару в покришку, та й виніс у хлівець... Добре,
що люди побачили — залили.
Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке
почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... Мотря
плаче, — вже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай...
Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот
води налито... Так і зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матір'ю.
— Наняти б Чіпку?
— То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяїна — і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що
пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий,
немощний, та ще за-хорував до того, —так його й витурили з двору, щоб не
переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота, та й
загадався... «Куди його?!» До роду— близького нікого, а далекий — у панській
роботі... Прийшлося Уласові — хоч під греблю! Та вже громада зжалилась:
вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном.
До його ото став Чіпка підпасичем. І — диво! згодився відразу... Робота
прийшлася йому по душі.
Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що дід дав
завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара.
Приходить. У діда все ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши
передні лапи, положивши на них голову... Дріма ранком.
— Лиско! — гука Чіпка.
