Олесь палко любив свою землю, свою Україну, для нього вона була найкращою.
Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україно прекрасна,
Пісень і волі сторона!
Та болить поетове серце, бо народ його закутий в кайдани, живе без волі, як в тюрмі. Голод, холод, страждання, смерть на українській землі.
Як гімн сміливим , нескореним борцям за волю звучать вірші "Ще в нас вогонь не згас в грудях", "З військом за волю боролися ми", "Ми не кинемо зброї своєї".
Оптимістичні ноти в громадянській ліриці поета чергуються з песимістичними. Настрої розпачу, суму як реакцію на поразку революції 1905 року автор передає в поезії "Айстри". Айстри так чекали рожевого ранку, вічної весни, коли надворі лютували вітри і холодні дощі. Лише після смерті квітів "засяяло сонце над трупами їх". В образах айстр О.Олесь втілює пристрасні сподівання на вільне, щасливе життя, яким не судилось здійснитися.
Лютневу революцію 1917 року поет вітав віршами "Воля!? Воля!? Сниться, може?", "Ранок, ранок! Час світання", "Пісня". Поезія "Воля!? Воля!? Сниться, може?" передає радісну схвильованість ліричного героя і всього народу тими суспільними змінами, що відбуваються. Важливість історичного моменту, від якого залежить доля України, підкреслюється у вірші "Замовкніть всі: великий час прийшов". Всі мовчать, навіть гармати, — немов на молитві. Мати стає на коліна і благає для України світлу долю.
Свою любов до України, до рідного слова автор передає у вірші "О слово рідне! Орле скутий". Вірш "Як довго ждали ми своєї волі слова" — це подяка порта рідному народові за збереження рідної мови в такі лихоліття, "коли він сам стоять не міг".
Вільний розвиток українського слова проголошено в поезії "Рідна мова в рідній школі":
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт!
Навік пройшла пора безславна...
Цвіти і сяй, моя державна!
І знову не справдились надії поета на вільне життя. Страшні події в Україні: голод, розруха, війна — змушують його виїхати за кордон. Туга за залишеною Вітчизною пекла Олесеву душу, тому в книзі "Чужина" знаходимо тільки картини зневіри й журби. Автор підкреслює, що для людини немає нічого страшнішого за самотність на чужині, за втрату рідної домівки: Уймають біль єдині сни, У сні лише мій біль стихає. Ні зір, ні сонця, ні весни Без краю рідного немає.
Алегорично звучить вірш "Не беріть із зеленого лугу верби", бо не приживеться верба на піску чи на скелі.Так і людина може бути щасливою лише на рідній землі.
В багатьох поезіях поета проступає печаль, туга за Україною:
Принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
Так застигну, так зомлію.
Та незважаючи на трагізм, розпач, зневіру у громадянській ліриці, О. Олесь залишається співцем життєлюбства і радісного світосприйняття.
