Оксана Забужко "Казка про калинову сопілку" - Page 8

тому селі, куди вертала з Криму валка, спахнула чума: громада захвилювалася, найбільші страхопуди зачали й собі смолити ворота, старі люди радили, наколи б пошесть рухалася в їхній бік, влаштувати в селі, давнім звичаєм, об'орини: щоб усі молодиці, скільки їх є, зібралися вночі гуртом, впряглися в плуга й проклали довкруги села борозну, якої, мовляв, жодна чума не переступить, аби тільки ніхто з чоловіків їх за тим ділом не підгледів, — а Марія ходила мов сволоком привалена, вже не сумніваючись, що тоді на ярмарку Ганнуся справді бачила на возі з рибою не кого, як саму чуму, яку ще тоді мож' було, коли б вона, Марія, своїй дитині належне прислухалась, відвернути — не пустивши валки додому, спаливши вози вкупі з цілим скарбом, хоча, виправдовувала себе в духові, хто б же то, за одним тільки словом недорослого дівчати, став пускати з димом піврічний заробок, іно сорому б набралися, хоч із ярмарку втікай, а помогти таки не помоглося б, — Марія важко зітхала, встаючи перед півнями, коли сон найкрихкіший, бо душа найбільше томиться гріхами, бити поклони до образів, випрохуючи в Бога прощення, але насподі всіх її, хоч як гарячих, молитов насправді чорним камінчиком лежав один тільки здушений крик, якого не важилась виштовхнути на голос: Ти, що над нами, — ощади мою дитину, скоро вже наділяєш її таким знаттям! — крик, у якому куди більше було вимоги, ніж смирення, тож темно-горіхові, мов засмалені своїм вічним надхмарним високогір'ям, лики на образах зоставалися незворушними, Пречиста Діва осудливо бгала крихітні зашпиляні вуста, й пломінчик лампадки перед іконою скидався лиш од власного Марїїного подиху. Хоча, що правда, то правда, до їхнього села чума, Богу дякувати, таки не дійшла — обминула стороною.

А за наступним разом її вже й не було при Ганнусі — сила дівчини дедалі виходила на люди, й матір невідворотно затиралося кудись на зади: Марія годувала в дворі кури, цїїіпоньки, ціп-ціп-ціп-ціп, коли примчала захекавшись зграйка дітлашні: тітко, тітко, коло Маркіянового хутора криницю викопали, ваша Ганнуся показала! — доти в селі не було свого копача на криниці, громада наймала аж у третьому, — приходив звідтам сухий як хорт, пожований лицем дядько, кілька день не івши стоконився по окрузі з патичком у руках, доки всі діти, й Оленка з ними, не починали й собі розгулювати з патичками, і тільки як уже вказував місце, і самого відтак спускали в кадубі у наготовану яму, де до води зоставалось хіба на штих, аби її випустив, — тоді, нагорі, вперше випивав чарку й брався до страви: вже ж, криниця — діло поважне, навіть кому вода до рук іде, мусить хіба ж так чисто коло себе дбати, щоб не відсахнулася, а тут, на тобі! — отак спроста, звичайненько, мов на добридень балачка, взяло дівча та й спиталося в Маркіянихи: а нащо вам копанка, тітко, у вас же отам за тополями джерело — на півтора чоловіка вглиб?… — стали копати, і справді виявилось — джерело, і вода достоту мов цілюща, холодна, аж зуби ломить, та добренна, випив — наче на світ народився, — гей, дівонько, а коло мого обійстя не поворожиш? — бовкнув хтось навмання, не інакше як позавидівши на Маркіянову фортунність: що то, як кому Бог дає, то вже й обіруч! — а Ганнуся, горда, що її безмаль за дорослу почитують, і «поворожила» — пішла й сказала: отут копайте, і так з'явилася в селі ще одна криниця, правда, «отут» припало не на заздрісників двір, а, мов навмисне щоб до решти сказити чоловіка, акурат через тин — у сусіда: Марія з Василем дістали з того всього грошей і гостинців, а Ганнуся, вряд із глухою неприязню ще одної людини (бо той бідачисько, що сам навів її на сусідський двір, всю вину за свої заведені сподівання поклав, як водиться, на неї ж таки), — гучну славу на цілий повіт: поголоска, що в них об'явилася дівчина, яка чує під землею воду, полетіла по всіх усюдах як вогонь по соломі, й тепер уже Ганнусю стали раз у раз прохати замість копачів на дальші села, і родина, нівроку, трошки на тім розжилася, Василь навіть гадав був прикупити ще одного коника, але Марія наполягала на свому — посаг треба Ганнусі справляти, королівський має бути посаг, щоб ніхто потім не смів цвікнути, що взяв її голу-босу, на те Марія й сама ладна була з останніх жил тягтися, це була мета, достатньо висока, аби по вінця заповнити їй життя, — Василь який час був відмовчувавсь, а тоді поставив умову: посаг готується обом дівчатам порівну, і навіть це, мовляв, не конче чесно, бо меншій він, може, й потрібніший буде, тоді як старша й сама собі за посаг стане, — це він чи не вперше дав знати,


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.