Оксана Забужко "Казка про калинову сопілку" - Page 6

даючи Марїї час збагнути безглуздя такої заяви й почервоніти, і Марія таки й почервоніла, як слухняна школярка, і сама на себе за те розсердилась, і тоді прочанка сказала несподівано лагідно, мов янгол спустився над хатою: меншою не маєте чого журитися, жінко, меншу й без вас доглянуть, кому належиться, а цю Бог наділив силою, з якої велика спокуса може постати, не по тілу, а по духу, тож 'ддайте її в черниці, добре вам раджу, — я не хочу в черниці, тіточко, — зненацька подала від печі голос Ганнуся, і Марію вдруге пойняло запамороченням: у червонястому відсвіті печі, де вже гоготав огонь, доччині очі горіли, як дві жарини, лице пашіло темно-вишневим румянцем, стьожка зсунулася з голови, й кучеряве пасмо в'юнилося вділ по скроні, як начорно запечена кривава цівка: гарна була, хоч уклякай, але якось не-світськи, мов не її дитина, мов ота сила, щойно згадана непевною прочанкою, зараз-таки й очутилася — і ринулася одміняти дівчину на свій лад, — я не тіточка, я паніматка, стиха поправила гостя: в голосі їй пробився динний, ласкавий смуток, як то часом буває в старих, що всього на віку набачилися й сповна знають марноту людських зусиль, — не хоч', то не йди, ніхто тебе, хлоню, не силує, от тільки чим станеш боронитися, коли питиме з твоєі криниці хто захоче, а ти про те й не знатимеш, — це ви проти чого кажете, паньматусю, стрепенулась Марія, скидаючи з себе оте хвилинне, мов наслано, заціпеніння, готова леда хвилю кинутись затуляти собою свою дитину, наколи б тій що загрожувало, але подорожанка лиш головою похитала: що мала вам казати, жінко добра, то вже сказала-м, а вдіяти нічого не вдію, не моя на те воля, хіба так, марничку, на віддяку за наш хліб-сіль, — і звернулася до Ганнусі: а подай-но мені, доцю, коли ласка твоя, води напитися, та гляди не розхлюпай, — Ганнуся, чемна дитина, послушно зачерпнула з відра й піднесла їй кухлика, — з видимим, проте, острахом, і, здається, навіть стиха зойкнула, коли їхні руки зустрілися, — а наступної миті зойкнули вже всі три в голос: затремтівши не то руками, а мовби цілим тілом нараз, прочанка впустила кухля — брязнуло, покотилося, глухо стукнувши об ніжку стола, а на долівці спахнуло гранатово, мінячись проти вогню, і Марія, котрій утретє схитнулось і попливло все довкола, ладна була заприсягтися, що то не вода розіллялася, а вино, і що на стирці, яку Ганнуся викручувала, у змиг ока шпарко, мов вивірка, звинувшись усе прибрати (кукібна дівонька, похвалила баба, перепрошую-чись за свою незручність), виразно знати було плями темні, наче гетьманський кармазин, — винові, самій же Ганнусі вони здалися на дотик липкими й гарячими, і вона похопилася жбурнути шматину в піч, прикривши заслінкою, — а коли встала вранці (прочанки не було вже: пішла, ще й на світ не благословлялося), то вгледіла під собою постіль — у таких самих червоних плямах: от ти вже й дівка, сказала їй мати, й собі ніяковіючи й тим побільшуючи дочці заразом і гордости, й сорома, — от і до тебе, бач, гості, — в духові розсудивши, з полегкістю, що, відай, таки на добро приходила прочанка, котра, либонь, зовсім і не прочанка була, — і от звідтоді ніколи вже не було в Ганнусі того з ночі винесеного чудного усміху, на який усі ззиралися, — такого, ніби переповняло її світлом через край якесь потайне знаття, котрим знала тільки тішитись, а боятись його не знала, — щез той усміх, мов водою змило. Позвичайнішала дівчина — більше стала на людські діти подобати, менше чужі очі зривати, ну то й люди зробились до неї зичливіші…

 І вже Марію норовили перепинити на кладці чи коло криниці здалека заведеною мовою матері доростаючих синів, — коли вперше таке трапилося, вона замалим не пирхнула тій шерепуватій Максимисі у вічі, але, яко жінка звичайна, стрималась, іно зуби зціпила, до живого діткнута тим, що кожна ґлемезда сміє рівняти себе до її Ганнусі: хороша дівчина то хороша, та не про вас же, мугиряки! — думка, що Ганнуся може з часом віддатися за якого-небудь собі простого сусідського парубка, вжалила її таким воднораз вибухлим багаторічним жалем на власний змарнований вік, що й жити відхотілося — хоч одразу на лаву кладися!… Василеві, коли, негучно кахикнувши: привернути увагу, — став оповідати, як до нього — і до нього теж! — припитався був хвалити Ганнусю неабихто — сам Маркіян із хутора, а хутір же то, хутір — як крашанка Великодня, аж сміється здалеку! — Марія змовчала єдино тому, що її душила під ту хвилю, загрожуючи от-от прорватися риданням, раптова, гостра відраза до чоловіка — до його лагідного (що здавалося вкрадливим) покахикування, до звуку, з яким пошкрібував зозулясту, вже де-де побиту сивиною (як


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.