небо, що посвистіло невідь-куди, теж, либонь, від жаху, пірвавши, як смерчем, за собою крони дерев, — до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська: а шоб знаві…
…Додому Ганнуся прибилася аж смерком — Марія вже місця собі не знаходила, знов прибігав од сусідів дурень — запевняти, наче бачив під лісом білу сучку з закривавленою мордою, та таку, тітко, страшну! — аж у поли вдарила, як дочка стала перед нею, розчіхрана, з роздертою пазухою, з листям у волоссі, без кровиночки в лиці, — а Оленка ж де, першим озвався батько, — а я звідки знаю, стиха шелеснула Ганнуся порепаними, мов кора, губами, — або я їй сторожа?… Кинулися по знахурку — виливати переполох, вихром промчала по селу чутка: дідову й бабину дочку хтось у лісі напав! — з кожної хати пішло по мужчині, до півночі шукали-кликали зі смолоскипами, розбрівшись вервечкою між дерев, але нічого не знайшли: як у воду впала Оленка. А десь опівночі зненацька зібралася гроза, яка й серед липня нечасто випадає, — зашугали, мовби з рукава сипонув, вогняні літавиці, затріщало й розкололося в небі, застогнало під землею, і за ревом стихій, за напірним періщенням дощу півкутка почуло — свят, свят, свят! — як закричала Ганнуся, — нелюдським, смертним криком божевільної розкоші, за якою кінчається все живе, а зостається хіба місячним сяйвом заллята нескінченна пустеля, — ніхто ніколи не чув такого голосу, і Ганнусиного власного теж звідтоді ніхто не чув більше: по тій ночі замовкла дівчина, як урекло, і ні знахурки, ні ворожки, ні панотець із кропилом не годні були очутити причинну. А ще невзабарі побачила Марія, що Ганнуся тяжка: виглядало, наче того самого нещасливого дня й завагоніла.
Навесні проходила селом чумацька валка — і до Василя з Марією кіль-коро чумаків переночувати попросилося, прочувши по людях, що в хаті не-завізно — тільки старий, та стара, та на печі причинна дівка непорожня, — хто би при такій оказїї не зрадів чесній беседі, та ще й з чужодальніми гостями, світовими й бувалими, що, либонь, і за ніч не переказали б, чого по далеких українах набачилися, — але такої чудасїї, пане господарю, як коло вашого села, Бігме, нігде не приключалося, похопився з своїм глеком на капусту молоденький чорнявий чумак, якому тільки-но-тільки вус засівався, тож міг би й помовчати, коли старші слово мають, одначе старші й собі згідно закивали головами, вже ж що правда сьому, а покажи-но, парубче, тую сопілку, — акурат на підступах до вашого села, пане господарю, попід лісом, за фигурою на розхресті назирив хлопака калиновий кущ і витяв собі сопілку, а вона, чуєш ти, людським голосом обізвалася — а ке лиш її сюди! — з нами сила хрещена, перелякалася Марія, що саме пряжила яєшню на вечерю, що-бо ви таке, панове молодці, кажете, не треба того грання, і так доволі нам біди в хату! — і на пательні теж сердито зашкварчало, погрозливо запахкав вогонь, і війнул'б сизим, сірчаним чадом, але молодий музика вже тримав сопілку в делікатних довгих пальцях і, щойно притулив до губ, в хаті тонко, сливе по-дитячому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострий ніж устромила, — дитино моя! — здавалось, водночас зойкнули батько з матір'ю, хоч насправді всі поніміли так, що почув би, як у Києві задзвонили до вечерні: коло печі, прихилившись до комина, як молода на сватанню, стала Ганнуся — в самій сорочці, віддутій на череві, розхристана, простоволоса, з чорно запалими вглиб очима, з яких аж немов потріскував жар, вона посміхалась — уперше за цілу зиму, тільки так чудно, що всім мороз пішов попід шкіру: не був то посміх божевільної, кожен би заприсягся під ту хвилю, що ця жінка більш ніж притомна, бо не тільки гаразд тямить, що діється, а й бачить за тим іще щось, для інших невидиме, і таке, від чого замовкла сопілка, випавши з рук молодому чумакові, — але, тремтячи на тілі, як старий дід, немов дійсно водномить зостарівшись, підбирав її Василь, і сльози безгучно текли йому по щоках, коли знову вголос заплакала Оленка: помалу-малу, батеньку, грай, не врази мого серденька вкрай, — а Ганнуся посміхалася все ширше, от-от заговорить, — помалу-малу, матінко, грай, — і нарешті засміялася, сплеснувши в долоні: а справдилося ж, скрикнула низьким, захриплим голосом, наче ворон влетів у хату, — справдилося, не збрехав, — і вже не стримуючись реготалася, обіруч ухопившись за кругло віддутого живота, що танцював при тому, ніби в ньому не одне дитя. а ціле кишло бунтувалося: мамо, мамо, оце ж мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж моя слава в князеві моєму, сповню, прирік, усі твої бажання, іно мене слухай, — і сповнив же, сповнив, не скажеш — збрехав! — ридма заходилася реготом, не в змозі себе погамувати, вже не дбаючи, як пристало б її станові, що може ввередитись та розсипатись завчасу, лиш раз за разом повторюючи те саме: сповнив, не збрехав, — доки один із чумаків не оханувся й, підступившись, не одважив біснуватій поличника, — вона зараз же вмовкла, вхопившись за щоку й тупо дивлячись перед себе, а тоді сказала найпритомнішим на світі голосом, показуючи на чумаків пальцем: а вони — всю неправду розкажуть, так і піде світом гуляти, — і з тим лягла на полу, притримуючи живота, та вже й не вставала.
Треба було післати по залогу — бо ж, сповна вбійниця розуму чи ні, а лиходійство є лиходійство, і нікому вже не випадало сумніватися, що тоді між сестрами в лісі направду сталося, — то й післали, але коли прийшли закувати в пута, стовклися всім миром на подвір'ї, нетерпляче юхтячись і сопучи, спинаючись зазирнути, задні переднім, почерез голови, — в хаті було порожньо, тільки на полу зостався довгий капарнии слід — мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка — чи втекла, чи так розточилася, чи, може, й досі блукає десь по безвинах місячними ночами.
Фельдафінґ, вілла Вальдберта, лютий — березень 1999 р.
