Оксана Забужко "Казка про калинову сопілку" - Page 21

в неї, так нагло окрадену з своєі непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бігти, що з собою почати?! — і запахи вона чула все якісь гнилі, немов усе в хаті й коло хати про-тхнулося смородом, і звук мучив цілий час не пересідаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тільки нижче, глухіше, — дуднючий звук, ніби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготіння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї сміявся, який враг торжествував?… У панотцевій господі, де було затишно й погідно, мов по шовку ступаєш, і пахло, як у церкві, — воском, і проскурами, й старими книгами, і ще чимсь сухим і гарним, наче зіллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тільки вона знала, що надворі він знов на неї чигатиме, — там уже вечоріло, уже й місяць зійшов, у вікно було видно — повний місяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тіней у тім місці, де брат брата підняв на вила, і щойно тут Ганнуся нарешті зрозуміла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мірці пшениці й меду, ніби дійсно на сестрині заручини зібралася прохати! — і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собі два брати, Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж ім було приділено, одному статися жертвою, а другому вбійником? Вже ж що ні, відказав панотець, чоловік сам вибирає, по Божій дорозі йти, чи по диявольській, — так-то воно так, панотченьку, тільки ж і Святе Письмо каже, що то Бог уперве зглянувсь на Авеля і на жертву його, а на Каїна і на його жертву не зглянувся, а чи ж Каїн над своїм плодом не так само, як і брат його, гарував, може, й рук не покладаючи? Чи ж йому не кривдно було, що Бог його працею знехтував, а Авеля злюбив? — вона ще замірялася додати, лиш завагалась, не вміючи того одразу поправно вбгати в слова, — що, може, Каїн і нестак пімститися братові хотів, як направити вчинену йому від Бога кривду: не супроти братові вила піднімав, а Богові давав до знаку, що порушена Ним у світі рівновага, — ніби сам узявсь наступити на другу шальку терезів, — але панотець і без того видимо загнівався, насварив її за богозне-важні речі, велів прочитати на ніч десять отченашів і десять богородиць, і вже як відходила, поцілувавши його в руку, на порозі сливе, прояснівши, сказав, наче самому щойно свінуло: то ж то й ба, що Бог бачив Каїна, який він є, ото й учинив спит його гордині, понизивши в очах брата його, а той, замість покаятися, поліз із Богом за барки братися, то й скоїв такий смертний гріх, що не буде йому прощення повік-віку, — місяць із двома братами підбився вгору і мовчав звідтіля, заливаючи яскравим, хоч голки збирай, а хоч письма слебізуй, світлом — відкритий з дверей ґанок і стежку до воріт, і Ганнусі раптом знов стислося серце, як було вже раз над ямою з забитим, — тою самою необорною, тоскною мукою, яку мусять відчувати — хіба приречені на страту та непрощенні грішники: панотче, мало що не зойкнула благально, панотченьку мій солодкий, скажіть же мені, чому зглянувсь Господь на Авлеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь? — Ну от, розвів панотець руками, вже не сердито, а радше буркотливо, як на нерозумну дитину, я тобі — образи, а ти мені — гарбузи, — і наостанці вицілив на неї пальця, мов на торгу доважував: і десять «Вірую»!…

 …Завернувши в третю вулицю — а видно було, далебі, як удень, лиш чомусь на диво безлюдно, тільки з дальнього кутка долинали голоси й вибухи сміху: парубки й дівчата збиралися на колодки, і Оленка, певно, з ними, засватана та пишна, — Ганнуся стала як укопана: просто їй із-під ніг пороснуло в очі сяйвом, мерехким розсипом іскор, аж скрикнула з зачудування, — на дорозі, в поросі лежав, розповившись плазом, гейби на ярмарковій ятці красувавсь, широкий та розкішний парубочий пояс — вилискувавсь проти місяця коштовним шовком, рясною грою золотих, як лелітки на воді, китиць, таких зблизька пушистих, що рука сама тяглася їх попестити, — гов, це ж хто потрапив упустити серед вулиці таке добро, та тут із півштуки найдорожчого краму пішло, на цілу спідницю стало б! — крім Дмитра, більш ні на кого було й подумати, тільки й Дмитрові пояси, навіть найсвяточніші, проти цього були що півень проти павича, — обережно, затамувавши подих, торкнулася Ганнуся делікатної тканини (запекло при тім, мало сліз не викресавши, далекою згадкою, як колись, ще повною сподівань дівчинкою, так само голубила


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.