його хлопчиком завжди нездоланно тягло заритись обличчям з головою, — з десяток отаких теплих, кучматих голівок на печі під рядном, ах ви ж мої ціпоньки, — та що ж, коли після цих двох як зав'язало: Марія раз у раз недоношувала, скидала, і він сердився на неї тим, що невиразно чув свою вину, — ніби то йому щоразу бракло мужської снаги рівно настільки, аби остаточно підштовхнути заклюнуте дитинча прорватися на світ, ніби в якусь вирішальну хвилину, про яку не мав і гадки, щоразу щось йому спорскало, — щось невхопне, чого ніяк не дасться означити простими, намацальними речами, як, там, завчасу спустився абощо, а таке, що мало би владу цілком і до останку перетворити жінці утробу, не зоставляючи в ній нічого поза тим, а він відчував, як у кінці кожного його висилку зводиться з неї йому назустріч щось непроникне й нездвигне, мов темна гора, по якій і з'їжджав уділ, — Марія лежала потім мовчки, відвернувши голову набік, так що навіть дихання не було чути: попервах, зараз по шлюбі, він гадав, то од соромливости, і це зігрівало його ще більшою до неї ніжністю, а тепер уже не гадав нічого: вона лежала, і він лягав поруч, і невдовзі — радше за тим подружнім інстинктом, що виробляється з роками, ніж за віддихом, — розумів, що вона спить. І так воно між ними й велося, і, коли йшлося про майбутні, Василі) зрідка дозволяв собі крадьки помріяти, що, як дівчата зовсім уже стануть на порі — чекати було недовго, от туй-туй, — то І аннусю оддадуть, а для Оленки вони візьмуть приймака, щоб зоставалася при хаті, і він буде няньчити внуків — цілу гирилицю внуків, білявеньких і пухнастих, голівки як кульбабки — як в Оленки маленькою.
Бо Оленка таки вже не була маленька, і він за нею тужив — часами йому навіть здавалося, ніби й крізь ню починає бовваніти оте непроникне й незрушне, що його знав за Марією, тільки що дочка була непорівнянно ласкавіша й незаводним жіноцьким чуттям уміла його приховати, примили-тися кошенятком, вициганюючи своє: тату, чом мене мама не пускають на вулицю, таже всі дівчата йдуть, і сусідська Одарка, а вона менша за мене, їй тільки па Спаса п'ятнадцятий піде, — і так домоглася, що дівувати вони з 1 аннусею почали сливе одночасно, — то й гаразд, розважив собі Василь, будуть укупі, то одна за другою наглядатиме, щоб, бува, якої дівоцької халепи не приключилося, — довелося, правда, раніше, ніж гадалося, справляти чимало обновок, червоні сап'янці з кучерями, й плахту з сухозліткою, й кожушанку тулубчасту, ще й зі смушками, і ще до лиха всякого мотлоху, трохи чи не скриню, по правді кажучи, — сказитися можна, скільки то те бабство збавляє собі на убори! — а що з грішми було всутуж, бо телицю мали продати щойно на осінь, то на те пішла добряча частка І ан-нусиних заробків, але Ганнуся (на превелику Василеиу полегкість: він-бо чекав, що дівчата знову стануть проміж себе ґдиратися, й наперед тим мучивсь) ні слова насторч не зронила — вона взагалі ставилася до тих «грошей за воду» як до знайдених абощо, — от собі, прийшло махом, пішло прахом, і, може, тим вони її й держалися — не те щоб через верх, але, Богу дякувать, цупко. її тільки дрочило, що молодша норовить тепер триматися їй за рівню: де ж пак, у такі самі сап'янці взулася («хочу як у І аннусі!»), та вже й губу закопилила, мов і справді жодної між ними різниці, — дідова дочка й бабина дочка, ото й усе, і навіть дозволяла собі вкидати часами
У Ганнусі тепер дедалі, то більше визрівало почуття, ніби батьківська хата випихає її з себе, — і не самим лише мовчки погодженим вичікуванням батька й сестри, аж їй часом здавалося, ніби вони крадьки вимінюють за її спиною змовницькі погляди, й вона привчилась різко обертатися — від печі, від коловорота, чи коло чого там поралась, — аби їх підловити, чого їй, правда, ні разу не вдалося, тільки Оленка спитала була насмішкувато: чого