5. У префіксальних словах при десуфіксальному та при префіксально-десуфіксальному словотворенні наголос стає одним із маркерів десуфіксації, яка зумовлює наголошення префіксів: бе́зліч, бе́злад, бе́змаль, бе́змір, бе́зсмак, бе́звість, бе́звісти, бе́звус, бе́зкрай, бе́зум, о́бмаль, о́бмін, о́біг, о́бік, о́біч, о́блік, о́бміль, о́бмір, о́бніж, о́брис, о́бтиск, о́бшир, о́бшук, о́гляд, пі́дпис. Як правило, префікси в українських словах не наголошуються. Проте коли в процесі словотворення усікається наголошена частина, то наголос переміщується на префікс: підписа́ти—пі́дпис, обміня́ти — о́бмін, обшука́ти — о́бшук. Наголошення префіксів виникає і тоді, коли в процесі префіксально-десуфіксального словотворення ненаголошений прийменник трансформується в префікс: без мі́́ри — бе́змір, без смаку́ — бе́зсмак, бе́з вісті — бе́звість, без ву́сів — бе́звус, без кра́ю — бе́зкрай. Отже, наголошення префіксів супроводжує безсуфіксний спосіб творення похідних, тому в цій позиції наголос на префіксі є його морфонологічним маркером (виконує функцію морфонологічного маркера безсуфіксного способу словотворення).
6. При формотворенні від місця наголосу в початковій формі іменникової парадигми може залежати форма закінчення у родовому відмінку множини. Якщо у називному відмінку множини наголос падає на закінчення -и́, -і́, то в родовому відмінку вживається закінчення -ів (з трьох можливих -ів, -0, -ей): а) у топонімах тільки множинної форми на -ан-и́, -ак-и́, -ик-и́, -ар-і́ (Кияни́—Кияні́в, Новаки́ — Новакі́в, Луговики́ — Луговикі́в, Кобзарі́ — Кобзарі́в); б) у топонімах тільки множинної форми кореневого типу на –и́ (Лани́ — Лані́в, Низи́ — Низі́в); в) в апелятивах множинної форми на -и́, -і́ (штани́ — штані́в, вершки́ — вершкі́в, граблі́ — граблі́в, кобзарі́—кобзарі́в, зубці́—зубці́в, ссавці́—ссавці́в). Якщо ж у називному відмінку множини наголос падає на передостанній склад, то в родовому відмінку вживається або нульове закінчення, або закінчення -ей: а) у топонімах на -а́н-и, -а́к-и, -и́к-и, -а́р-и (Богородча́ни — Богородча́н, Кайда́ки — Кайда́к, Гуса́ри — Гуса́р); б) у топонімах кореневого типу на -и (Поло́ги — Полі́г, Водола́ги — Водола́г, Сірого́зи — Сірого́з); в) в апелятивних множинної форми на -и, -і (бабу́́сі—бабу́сь, но́жиці — но́жиць, суни́ці — суни́ць, са́ни — сане́й, сі́ни — сіне́й, две́рі — двере́й).
7. Наголос може виступати єдиною диференціальною ознакою: а) при розмежуванні лексичних значень фонемно тотожних слів (замо́к — за́мок, а́тлас — атла́с, о́бід — обі́д, о́́рган — орга́н, ви́года — виго́да); б) при розмежуванні видових форм дієслова (нано́сити — наноси́ти, відміря́ти – відмі́ряти, прикида́ти — прики́дати, засипа́ти — засипати, обріза́ти — обрі́зати, висмика́ти — ви́смикати).
