Малишко почуває себе відповідальним за долю України, щастя якої потрібно відстояти в жорстоких битвах з фашизмом. Синівська ніжність і любов до рідної землі передається у звертаннях до Дніпра, до Києва і, в першу чергу, до України. З болем говорить автор про те, що в "дніпровській долині ромашка зів'яла побита", "догоряє "батьківський дім", "повішених вітер гойдає". Але цей біль не приводить поета до розпачу, навпаки, сталить серце ненавистю до ворога. Від імені всього народу співець-боєць клянеться воювати до загину:
Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку і горя важку половину
У розтерзане, горде, нескорене серце моє!
Поет переконаний, що "катів поведуть на страту, на нашу святу розплату", а Україна буде квітнути у віках.
А. Малишко любив людей трударів: хліборобів, доярок, ковалів, будівельників, шахтарів, вчителів, пасічників. Неодноразово писав він про їхні натруджені руки, нелегку працю, щедрість їхньої душі. Різні людські долі постають з натхненних рядків його поезій. З сердечним теплом згадує Малишко свого дядька — Микиту-чорнокнижника, що перший відкрив йому великий світ літератури, свого доброго вчителя Трохима Івановича, який вчив своїх учнів любити працю, людину, землю.
З особливою любов'ю пише автор про людину праці в поемі "Це було на світанку". Навіть після смерті залишаються жити такі, як Докія Петрівна, жити в Садах, вирощених на щастя і добро, в ланах пшениці, засіяних їхніми руками. Хоч і нелегка доля судилась героїні, та вона чесно живе і трудиться на рідній землі, виховала добрих і працьовитих дітей. За те і шана їй від людей.
Роздумуючи над давньою, трагічною, і ближчою, героїчною, історією України, Андрій Малишко створює світлий і високий образ рідної землі і говорить про свою повсякчасну злитність з нею:
Вона мені шляхи росила,
Вона мене в світи носила...
І якщо падав у знемозі,
Хиливсь притомленим чолом, —
Вона вставала на дорозі
Мені цілющим джерелом.
