Можна повірити Степанові, що він дійсно щиро бажає допомоги Україні, але в першу чергу він думає про власну користь, задля якої здатний і від совісті своєї відректися. Степан навіть забороняє Оксані листуватись зі своїми рідними, щоб, бува, не потрапити в немилість до царя.
Горда та незалежна Оксана з любові до чоловіка терпляче зносила всі образи та приниження, хоч часто її душа, лагідна від природи, закипала гнівом проти тих звичаїв. Москва для неї стала осоружною, тому горда українка робить спробу допомогти Степанові вирватися з рабства, радить тікати, якщо не в Україну, то в Польщу чи Волощину. Нарешті вона вибухає обуренням: "Я гину, в'яну, жити так не можу!" Але Степан зовсім не борець, він не хоче поламати присягу цареві, для нього тепле місце під царським крилом, хоч і з наругою над гідністю і честю, куди важливіше душевного спокою дружини.
Та не тільки особисте приниження пече душу Оксані — боляче ранить її неволя рідної землі. Батько й мати виховали дівчину у палкій любові до України, тому її трагічна доля, кривди і утиски відгукувались тяжким болем у серці героїні. Коли гість з У країни скаржиться на сваволю і самоуправство московських воєвод в Україні:
Та там такі напасті, що крий боже!
І просвітку нікому не дають московські посіпаки,
Оксана безмірно страждає від уярмлення, безправності свого народу. Вона відчуває відразу до війни і кровопролиття, та в ім'я визволення України готова простити Дорошенкові навіть спілку з татарами. Для неї, що кожен день бачить наругу над людиною, її гідністю і честю, московські бояри нічим не відрізняються від татар:
Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові!
Скрізь палі, канчуки... холопів продають... Чим не татари?
Те, що не вдалося Вітчизні повернути волю, Оксана переживає як особисту трагедію великої втрати:
Зломилась воля.
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєму — ота руїна?
Яка гіркота і безнадія звучить у цих словах! Перед нами — свідома українка, що дбає про свою націю, не може собі простити своєї пасивності, споглядальності, невтручання в громадські справи. Адже коли їхні брати в Україні були втягнуті в криваву січу, вона з чоловіком була осторонь:
сиділи в запічку московськім,
поки лилася кров,
поки змагання велося за життя там, на Вкраїні.
Саме цими рядками Леся Українка звертається до українців не бути байдужими, не залишатись пасивними у вирішенні власної долі, боронити незалежність свого краю.
Всі думи Оксани — про поневолену Вітчизну, її прагнення — якось допомогти своїм землякам, про що вона просить Степана перед смертю. Оксана гине і останні її слова — про Україну:
Добраніч, сонечко!Ідеш на захід.
Ти бачиш Україну — привітай!
Трагедія гордої, незалежної жінки, що змушена коритись рабським московським звичаям, терпіти наругу і приниження, є яскравим уособленням трагедії поневоленої царизмом української нації. Безправна, сплюндрована, знесилена Україна декілька століть перебуватиме тепер під чужим пануванням.
Трагедія рідного краю не тільки в поневоленні, але й в зраді, пристосуванстві, байдужості до долі України багатьох її синів, які йшли на службу до царя, задовольняючись його щедротами. З гіркотою мовить Іван, Оксанин брат, про таких козаків:
Якби таких було між нами менше, що, дома чесний спадок протесавши, понадились на соболі московські, та руку простягали до тієї "казни"...
Проблеми, які поставила в "Боярині" Леся Українка, е актуальними і зараз. Чвари між різними політичними силами і угрупованнями в сучасній Україні призводять до тяжкого становища її народу, зневіри людей у можливість існування власної держави. Доля Вітчизни повинна хвилювати, в першу чергу, кожного свідомого українця чи українку, кожного політика чи державного діяча. Тільки згуртованість та національне єднання всього народу в ім'я цієї мети забезпечать Україні щасливе майбутнє.
