За видатні заслуги в розвитку науки й культури М. Рильського було обрано академіком АН УРСР (1943), а згодом і академіком АН СРСР (1958). Він очолював Спілку письменників України (1943-1946), був директором академічного інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії (1944-1964).
Серед кращих поетичних книжок повоєнного часу — «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «Зимові записи» (1964).
Не стало Рильського 24 липня 1964 р. Поховано його на Байковому кладовищі в Києві.
Другий міні-проект «Людина й природа як лірична домінанта»
М. Рильський, згадуючи чарівну пору дитинства і юності, зізнавався, що тоді його особливо захоплювала природа в усьому ії розмаїтті — «весняні фіалки, що проростають з-під жовтого й багряного торішнього листя, напру- кене життя птиці, риби, звіра, таємниче занурювання в воду рибальського іілого поплавця, посвист качиних крил». Власні спостереження вічно мін- іивого світу природи доповнювилися інформацією з прочитаних книжок — іе тільки науково-популярних, а й художніх, у яких той дивовижний світ також поставав у різноманітних, часто незвичних ракурсах.
Світ природи відбивається вже в найперших віршах М. Рильського, юкрема й тих, що склали книжку «На білих островах» (1910). Її ліричний герой спостерігає земне життя з «білих островів» хмар. Поет створює персоніфікований образ літа, малюючи дівчину «в шатах зелених» з «росами- перлами» в косах.
Природа рідного краю — головний образ ліричних поезій книжки «Під осінніми зорями» (1918) та ідилії «На узліссі» (1918). З'ясовуючи мотиви цих творів, дослідники аргументовано проводили паралелі між ними й лірикою Афанасія Фета, Федора Тютчева, Олександра Блока, показуючи деяку залежність М. Рильського від них у плані користування прийомами художніх асоціативних зв'язків.
Та впадає в око й суто своє, притаманне тільки Рильському,— ясність і прозорість поетичного малюнка, щирість в освідченні людини улюбленій природі. Мініатюра «Поле чорніє» вражає яскраво вираженим почуттям єдності героя з рідною землею:
Поле чорніє. Проходять хмари.
Гаптують небо химерною грою.
Пролісків перших блакитні отари...
Земле! Як тепло нам із тобою!
Глибшає далеч. Річка синіє,
Річка синіє, зітхає, сміється...
Де вас подіти, зелені надії?
Вас так багато — серце порветься.
Чарує в поезії чіткість образів, що прямо гірляндою звисають у ній, до щему хвилює емоційність, яку вони виражають. Мав усі підстави Леонід Новиченко, щоб сказати про жагу простого людського щасті, досконало вираженого поетом.
Максим — герой ідилії «На узліссі» — захоплено сприймає багатство й красу природи, йому приносять насолоду полювання й рибальство, праця в саду. І хоч герой живе в «хатині лісовій», проте він не відірваний від світу, від культури. У хатині є гарна книгозбірня творів класиків, що сприяє морально-духовному оздоровленню людини, яку втомили жахливі катаклізми епохи.
Третій міні-проект «Білі двері краса в минуле вміє одчинять і в будуче»
Таким незвичним, але дуже містким образом М. Рильський звернув увагу на високу місію художньої творчості в збереженні культурних надбань поколінь, на її можливості використовувати скарби минулого при будівництві теперішнього й підготовки могутнього. Так у поезії Рильського стала кристалізуватися його друга магістральна тема — духовність, культура, мистецтво, її вияви помітні у віршах 20-х років, позначених поетикою неокласицизму. На противагу пролеткультівцям і футуристам, які закликали зруйнувати традиції минулого й на голому ґрунті починати будівництво «пролетарської культури», М. Рильський і його однодумці високо підносять класичну спадщину.
Зеров як теоретик обстоює потребу широких естетичних обріїв для української літератури. Він висунув гасло «До джерел!». Йому і як поетові, і як критикові імпонували художні пошуки М. Рильського. У статті про творчість Рильського він зазначав, що поет формує «класичний стиль, з його зрівноваженістю, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі».