Перехідна доба в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.: від реалізму до модернізму - Page 4

 4.   Течії модернізму

У ході лекції виділяйте, будь ласка, для себе найважливіші моменти і законспектовуйте їх у свої зошити. Це допоможе вам чіткіше з’ясувати  головні риси модерністичних течій для укладання власного теоретичного базису та в подальшому застосуванні на практичних та семінарських заняттях при безпосередньому аналізі творчості письменників-модерністів.

Однією з найяскравіших течій модернізму в українській літера­турі був символізм, філософською основою якого стало уявлення про два світи: матеріальний та ідеальний, тож мистецтво цінується вище за життя. Символ стає головним серед зображувальних за­собів, текст є багатовимірним. Видатними європейськими представ­никами символізму (П.Верлен, М.Метерлінк, та ін.) визначені йо­го загальнолюдська проблематика, позачасовість зображення, збезособленість персонажів, культ Великого мовчання (спілкування «мовою душі»), визнання існування трансцендентального, пристрасть до будь-яких виявів містичного. Творець і твір у символістів постав­лені на одному рівні, особливе місце посідає ритм образності, мораль ставиться вище за пізнання. Єдність форми та змісту досягається через символ, в якому митці вбачають єдність думки, творчості й переживань. Український символізм або звужували до стильової течії, або невиправдано розширювали до меж мало не всього мо­дернізму, включаючи до нього і О. Кобилянську, і поетів – січових стрільців. Символізм як напрям ставить собі завдання показати фе­номенальність української національної психології, культури, де в чому навіть у перебільшених формах, відобразити своєрідну мен­тальність, значущість у світовій культурі через символ –  художній образ, внутрішня структура якого організована як багатозначна цілісність. Людина постає як істота, підвладна своїй долі, тому не розуміє, а швидше усвідомлює, передчуває всю трагічність, безперс­пективність життя, переживає абсурдність зовнішнього світу, тому особистість звертається до свого внутрішнього «я».

У символістів розвинена тема дисгармонії особистості, її внут­рішніх складових, коли освоєння духовної іпостасі нового героя відбувається через співвіднесення з «пересічною людиною», отже символістська інтерпретація людини є моделлю, яка має ті самі ри­си, але тлумачені значно складніше, для чого поети звертаються до підсвідомих явищ, змальовуючи сон, передчуття, передбачення.

На відміну від символізму, який розвивався в усіх літературних родах, поширення лірико-імпресіоністичних форм відбувалося насамперед в українській прозі. Світоглядною основою імпресіонізму стало прагнення до утвердження індивідуально неповторного, а в художньому розумінні – повне відтворення подій і явищ передусім психологічного характеру. Письменник більше малює настрої, а не типи, проявляючи безпосередність і щирість відчуття. Вже у першо­му десятилітті XX ст. імпресіонізм сприймався як прикмета нової літератури, властива їй манера творчості і як засіб світовідчування, що досягається і через специфіку психіки митця. Підсвідомі імпуль­си проникають у свідомість моментальним враженням від них і реалізуються в смисловій дійсності. Це поширило спрямування до психологізму в літературі, враження залежали від душевного тремтіння, від освітлення, від хвилевих настроїв. Така ескізність, штриховість зображення призвела до декомпозитивності творів, де­монстративної наявності відкритої авторської позиції, своєрідності використання прийомів ретроспекції при моделюванні внутрішньо­го світу персонажів, багатофункціональності художньої деталі, до­сить оригінальних експериментів у стилістичній сфері: емоційно за­барвлене зображення, звукопис, настроєве зображення пейзажу чи портрета, але головне – образ, який передає настрій. У зв'язку з цим виникає такий художній прийом, як підтекст настрою, мета якого –  викликати його у читача, нібито здобутий в безпосередньо­му процесі перцепції, для чого використовувались часто формальні засоби: повторення, ритм фраз, монотонні асонанси, відокремлені члени речення, неповні обірвані речення, фігури замовчування, па­узи, ритмічність і музикальність. За уявленням імпресіоністів, жит­тя складається з безлічі скороминущих хвиль і треба навчитись їх фіксувати, передаючи многомірну гру настроїв, оскільки мета мис­тецтва є пізнання дійсності, яке наука задовольняє недостатньо.

Жанрово імпресіонізм тяжіє до фрагментарної прози, мішаних жанрів. Для імпресіоністів не може бути канонічних форм, оскіль­ки немає непорушного життя. Найяскравішою постаттю українсь­кого імпресіонізму став М. Коцюбинський, у наступні десятиліт­тя — Г.Михайличенко, М.Хвильовий.

Експресіонізм виник як художній напрям на засадах різко вира­женого суб'єктивізму естетичної концепції, звільнення системи формальних прийомів від реально-зображального змісту твору, підкреслено епатуючої виразності. Для експресіоністів властиві відраза до будь-якої гармонії, врівноваженості, душевної і розумової ясності, спокійної образності, він тяжіє до всього нестійкого, неврівноваженого як в духовно вираженому образі, так і в формі, то припускається навмисної грубості, то намагається оперувати настільки тонкими нюансами, що вони вже втрачають будь-який реальний сенс і духовну змістовність.

Світогляд експресіоністів характеризують конфліктні стосунки зі світом, пошуки природних основ буття. Мистецтво експресіоніс­тів – це крик з приводу людських страждань, недосконалої дійсності. Експресіоністам притаманні домінанта вираження над зображенням, схематизація образів, посилена експресія та її уза­гальнення, прагнення дійти до інтуїтивного пізнання на тлі нероз­ривно-вічного плинного руху, тому всі герої зображені в дії, у мо­нологах, автор майже відсутній. Упередження щодо реалістичного сприймання дійсності та відповідного психологізму призводять до того, що психологізм експресіоністів є контрактивним, завжди поз­наченим елементами ірраціонального, і ці елементи перебувають поза контролем свідомості. Зображення сфери передчуттів, снів, ма­рень із максимальною повнотою відтворюють такі властивості людської душі, які неможливо дослідити, вивчити. Їх можна осягну­ти лише опосередковано, за допомогою інтуїції, творчої уяви, про­пускаючи всі ці вияви душі через власну розумово-емоційну сферу. Улюблений прийом експресіоністів – створення якоїсь нестійкої предметності, зображувальності, що балансує на грані реального та ірреального.

5.   Тематика та проблематика модерністичної творчості.

Пригадайте, які теми були найбільш актуальними в період реалізму і чому. Простежте, як зі зміною напряму змінилася тематика та проблематика творчості, які теми залишилися актуальними, але змінилися способи їх обговорення.

Відповідно до змін у структурі літературного процесу трансфор­мувалась і тематика творів, наприклад, сільська тема стала своєрідною екзотикою, в якій авторів цікавлять стосунки між людь­ми або зіткнення людини з природою, її неможливими для пізнан­ня і тому моторошними законами. Естетичні ідеали поступилися етичним, як у реалістів (Б.Грінченко, Олена Пчілка), так і у мо­дерністів (О. Плющ, М. Чернявський) пропагується необхідність «малих справ», а позитивними героями стають люди, які вміють «діло робити».

Гострим на початку XX ст. є питання про зображення народу, співвідношення маси і особистості, натовпу і героя, юрби і вождя (І. Франко, Леся Українка, О. Олесь та ін.). Поряд з цим звертають­ся до теми пропащої сили, оскільки багато талановитих людей не змогли самоствердитися, не маючи можливості протистояти гнітючій буденщині (М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, В. Винниченко).

Представники кожного напряму по-різному розглядають проб­лему добра і зла: натуралізм пояснював їх біологічною зумов­леністю, імпресіонізм відтворював враження від дійсності, де за зовнішньою ілюзорністю видимих явищ постає внутрішня сутність людської психіки, а саме полярність її структури. Людина несе відповідальність за власну долю, тому модерністи переважно не примушують своїх героїв отримувати заслужені чи незаслужені кари або винагороди. Для експресіоністів прояви психічної дихотомії – підсвідомі імпульси, а життя можливе лише в структурі полярності добра і зла, де страждання і радість існують у взаємодії і є його не­одмінними складниками, в яких одна частина породжує іншу або постійно перетворюється на свою протилежність.

Важливою проблемою є зображення страждання, яке спонукає особистість пізнавати сенс буття, але естетизація страждань не рівнозначна тенденціям антигуманізму, тяжінню до жорстокості, тому що радість і біль не можуть існувати одне без одного, відчувати інтенсивність існування можна лише в абсолютному і неподіль­ному бутті.

Досить складно і різнопланово сприймають модерністи і проб­лему співвідношення життя і смерті, яка містить в собі містичну мандрівку людини до свого «Я», до зближення з абсолютом. Якби людина знала, що смерть є початком нового життя, незмінною час­тиною існування, вона не переживала б страху перед смертю, – цю істину не можна збагнути інтелектом, лише відчути і пізнати інтуїцією. У новелах В. Стефаника «Шкода» і «Стратився» відбувається віталізація смерті, властиве для письменника заглиблення в явища життя і смерті, страждання і радості, він відкидає емпірично-зовнішнє пізнання моментальних вражень. Для усвідомлення пов­ного уявлення про життя страждання і смерть не є абсурдом, вони розкривають його зміст, усвідомлення їх неминучості потрібне для духовного зростання людини.

Філософською проблемою є співвідношення свідомості з підсвідомістю, яке сприймається як сполучення всіх суперечностей цього світу у процесі пізнання безсмертя, тому суперечливі душевні переживання та вияви людської активності повинні реалізуватися в творчості у вигляді цілісної системи життя людей. Митець, відтво­рюючи болі, радощі, пристрасті, невдачі та прагнення, не випускає з уваги їх соціальної вмотивованості або для загострення контраст­ності невмотивованості у вигляді слабкості, зламаності, безсилля, нездатності до дії або ж жагу боротьби, прагнення діяльності, вдос­коналення себе і світу.

У модерністів зростає інтерес до індивідуальності як самовартісного суб'єкта, до з'ясування походження звичок, комплек­сів, – усього того, що різнить одну людину від іншої, від психічних ушкоджень до спадкових недуг (Леся Українка, А. Кримський, по­ети «Молодої Музи», О. Плющ).

Властиву для української літератури злободенну соціальну проблему молода генерація письменників висвітлює по-новому, че­рез зображення складного психологічного життя персонажів, їх по­чуттів, настроїв, роздумів. Життя всіх верств суспільства передава­лося вже не крізь призму етнографії і побутописання, а через пог­либлений психологічний аналіз.

У символістів персонаж іноді позасоціальний, тому його струк­турі притаманна відсутність імен, абстрактність, неконкретність, своєрідність хронотопа (поза простором і часом). Персонажем вис­тупає або знервована і слабка або сильна і виняткова людина. Жінка постає як символ людської любові, щирих взаємин, землі, життя. При зображенні маленької людини письменники звертають увагу на буденні повсякденні явища і події (Є. Ярошинська, М. Чернявський, Б. Лепкий), проте пересічна людина гине, адже сили її недос­татні для протистояння суворій реальності. Так, герої А. Тесленка часто зламані, знесилені, морально спустошені, однак це явище соціально вмотивоване, обґрунтоване певними обставинами.

ВИСНОВКИ

Отже, головною особливістю перехідної доби кінця ХІХ – початку ХХ ст. в літературі є зміна напрямів: від реалізму до модернізму. У модернізмі, як і в бароко, поєдналися романтичний та реалістичний типи творчості, проте гармонії між ними досягнути знову не вдалося. Це поєднання спричинило динаміч­ність течій і шкіл та суперечності напряму.