Борис Грінченко "Каторжна" - Page 2

       - І де вона, та каторжна, забігла?!
       Тоді вставала вона з землі і втирала сльози. Відразу застигало їй обличчя, мов камінюка, і очі втуплювались у землю, і вона знову була тоді справді каторжна, що її нічим не дошкулиш - ні словом, ні ломакою. Такою вона йшла від калини.
       Такою вона й тепер вийшла і відразу страшенно поблідла: вона побачила, як од гущавини побігли мачушині діти. Невже вони знайшли її схованку? А може, ні, може, вони тільки так бігли?
       Але ж вони не так бігли, вони знайшли, побачили, почули і розказали про все мачусі.
       Днів через два Докія знову була під калиною, засиділась і не почула, як мачуха її кликала. Уже тоді почула, як мачуха знайшла її в гущавині і потягла за волосся в хату.
       - Стривай же ти, каторжна, я тобі дам, як тікати від роботи під свою калину!
       Вхопила мачуха сокиру й побігла в садок. Докія відразу так і заніміла. Слухає, коли задзвеніла сокира в садку, затріщали гілки - ось ще, ще...
       Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробігла садок, добігла до гущавини... Мачуха рубає калину.
       Дівчина несамовито скрикнула, кинулась туди і стала міждо калиною і мачухою. Мачуха аж злякалась.
       - Ти чого прибігла?
       - Не займайте моєї калини!.. Очі її горіли, а щоки були білі-білі; груди так і здималися.
       - Ах ти ж падло! Геть!
       І здорова мачушина рука відкинула геть маленьку дівчинку. Сокира рубонула, жалібно хряснула цівка калинова, і впала стеблина, тремтячи листом.
       - Мамо! голубонько! рідненька! Не рубайте, помилуйте!
       - Геть, -каторжна!
       Вона кинулась до мачухи, цілувала їй руки, затуляла своїм тілом останні калинові стеблини.
       - Геть, каторжна!
       Але каторжна обхопила руками кущ, і її тонкі маленькі пальці так і заклякли на цівці. Трохи пальців їй не поламала мачуха, поки відірвала від калини, відволокла геть і останніми разами дорубала дерево...
       Так росла Докія: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих іграшок, без калини,- тільки співала іноді тихо, як знала, що її ніхто не чує, тихо та жалібно. Де вона тих пісень училася - бог її святий знає, а вміла багато - і все жалібні,- так, мов самі вони в неї з серця лилися:
       Он до кого ж би я прихилилася?
       Прихилилась би я до калиноньки,
       До калиноньки, до червоної,
       А калинонька нахиляється,
       Моє серденько розривається...
       А як оце побачить кого, зараз і змовкне, і знову така, як і була: очі додолу, обличчя закам'яніє...
       І так минали роки...
       Минули - із маленької дівчинки виросла доросла дівчина. Та життя їй не перемінилося: так, як і попереду, била її мачуха і зневажав п'яний батько; як і попереду, не мала вона на вулиці подруг і була всім чужа, не маючи нікого до себе прихильного, та й сама не була вона ні до кого прихильна - зосталася вона "каторжною", як і була.
       Ні, була й відміна.
       Колись мов закам'янілий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднів. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї,- ні; відміну ту на обличчі зробила страшна невсипуща журба, що гнітила їй душу, розривала груди і, не мавши вже сили ховатися в серці, виявлялась і на обличчі. Ця журба обнімала її й тоді, як Докія була ще маленькою дівчинкою, але ж була не така дужа, та й упертість перемагала її.
       Потім помалу-малу заворушились у дівчини в голові думки. Які? Про віщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як і про віщо вона дума: думається, та й годі. А думалося все саме смутне, саме невеселе, і ось, нарешті, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразніш од усіх одна думка: "За що мене так мучать?" А потім: "Хіба я гірша від інших?" І ці дві думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була іноді винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а іноді й надто. Вона не могла зрозуміти, що вона сама була винна, відіпхнувши від себе Христю тоді, як та на вулиці колись підійшла до неї і сказала:
       - Докійко! Я... я...
       Правда, всі вони - і хлопці й дівчата, і ця Христя з ними - якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бідної Докії, і вона, мало не плачучи, промовила:
       - Докійко! Я... мені тебе... я...
       Може, вона хотіла далі сказати, що від цього часу буде вірною подругою Докії,- але ж цього нічого не сказала, бо Докія скрикнула: "Геть!", одіпхнула її і втекла з вулиці.
       Вона, кажу, не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей. І вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадісне, безлюбовне, за свої молоді літа, що марно гинули,- за все, за все. I люди були справді винні. Одні пекли її, мучили.- така була п мачуха. Другі не хотіли зрозуміти її мук, а тільки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували),- такі були дівчата, парубки. І вона це все терпіла і не знала, чим пособити собі. І отоді прокинулась У неї в серці журба така страшна, сум такий великий, що він палив їй усі груди, не давав спокою ні вдень нi вночі.
       Каторжна! Від усіх лаяна, від усіх  зневажена! За що? Навіщо? Господи! Краще й на світі не жити!
       І вона то плаче, то страшне обурюється на людей за їх неправду і думає про помету.
       Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила б усіх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вміло любити і прихилятися до чужого горя.
       Вона не дівувала так, як дівують інші дівчата. На вулицю чи на вечорниці вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге - що вона їх не любила - тих хлопців та дівчат - і... боялася; третє- не мала в чому й піти, бо всі сміялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Ні, вона не дівувала! І хоча деякі парубки таки задивлялися на її стан високий, рівний, на її очі темні, на коси чорні, на брови, але ж тільки задивлялися, а далі йти не зважувались, бо до цієї каторжної не можна й приступитися - така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала їй бровенята, та не дала долі,- вона цього не знала і не дбала про це, бо про це дівчата думають і дбають тоді, як парубки їм згадуються, а їй ще нiякі парубки не згадувалися...
       І так вона жила собі відлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а іноді - і останніми часами дуже часто - із бажанням помститися...
       II
       Одного разу мачухапослала її до тітки Одарки глечика попрохати.
       У Одарки вечорниці. Увійшла Докія в хату,- аж там шахтарі. Усі в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пістонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселі, один на гармонію грає, а ті пісні шахтарської співають:
       Позавидував мужик,
       Що шахтьору добре жить:
       Шахтьор пашеньки не пашеть,
       Коси в руки не берьоть!
       На столі горілка, ласощі дівчатам. Це ж сьогодні на шахті гроші зароблені давано: рублів по двадцять, по двадцять п'ять за місяць шахтарі взяли та всі отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонію грає! Та й сам гарний - одежа аж вилискується, а пояс так і сяє весь од блищиків та від гудзиків. А з лиця? Брови такі!.. Не встигла ще Докія й добривечір сказати, вже він угледів її та й крикнув:
       - А ось і дівка йде нова!
       Та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його добре пхнула - аж поточився,- а сама навтіки. Всі як зарегочуться, а він за нею з хати та й піймав у дворі:
       - А стій, дівчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти?
       Та поставив її проти місяця - місяць ясно світив,- та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнівна вона була на його, а то вже гніву нема, сором тільки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тікати знову. А він кричить:
       - Постій, дівчино, підожди! От же, їй-бо, ти гарна!


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.