Ольга Кобилянська. Повість "Земля" (скорочено) - Page 4

— Чого ти тут хочеш? Чого ти тут хочеш? Анно!! Чуєш? Чого хочеш тут? — Так кликали обоє, злякані, раз по раз, стараючися її відтягнути від умерлого, а між присутніми повстало замішання й гомін.

— Іди геть, забирайся, чого тут хочеш?

Але вона не рушалася. Стала тяжка, мов помертвіла, і не мож було її відтягнути.

— Боже Святий, що се такого? Чого оця тутки хоче? — кликнула мати, а в гурті піднявся шепіт, тут і там голосні питання.

Здавлений сміх ударився об слух Івоніки з закутка, де стояв Сава, але тут же підняла голову дівчина.

— Хто тебе застрілив, Михайлику? — прошептала з неописаною лагідністю і ніжністю в голосі, неначеб знаходилася з ним сама одна в хаті, обнімаючи його голову руками та вдивляючися йому болісно в обличчя. — Хто? Хто зігнав тебе з сього світу, аби мати більше місця для себе? Хто? Скажи мені! — Відтак поцілувала покірно його руки і коліна і прилягла лицем до його грудей. Хвилину лише, одну. Потім потряс вибух

І страшного плачу цілим її тілом. Усі присутні почали за нею плакати, а дехто молитися.

— Дивіться, як плаче! Зараз потече кров по її лиці. Ой Боже, що за страшне звалилося сюди!

— Казав «не покину», а покинув!! — ридала дико, заносячися з плачу, а відтак ударила головою до постелі, аж гомін пішов чутно по хаті.

Марія і Івоніка приступили знов до неї перелякані, їм відслонилася нараз уся тайна нещасної дівчини, і сором і перестрах обняв їх заразом. Особливо ж Марія опам'яталася напрочуд скоро і зрозуміла. Дівча мусило звідси забратися. Проч, на кождий спосіб; вона не сміла плямити пам'яті вмерлого. Се не могло бути, щоб він любив оцю дівчину, обіцяв її посватати,— не могло бути.

До всього нещастя ще такий сором... — Іди звідси... що голосиш, як за своїм чоловіком?! — крикнула захриплим силуваним голосом, термосячи з розпукою нещасну з цілої сили. — Я знала... я знала,— кликала дівчина наново, вгору піднімаючи заплакане обличчя,— що щось тяжкого станеться. Мені серце віщувало. Воно мені казало, що він не буде ніколи моїм. Воно заповідало, і правду заповідало. Але... ми любилися... і він... і він... завтра хотів він вам... усе сказати. Просити, аби ви поблагословили його й бідну наймичку... Признатися до всього. Завтра, на його патрона. Ждав лише на той день. Завтра... завтра, на його патрона... Вам, бадіко... і вам, лелічко... завтра... і замовк навіки...

Тут заридала знов тяжко... припавши, як перше, лицем до його грудей.

Не було можливо відірвати її від умерлого. Вона обняла його обома руками і, коли її від нього відривали,— тягнула його за собою.

— Лишіть її... лишіть її, бадіко, і ви, леле Маріє...— вмішався Петро, вступаючись за дівчиною.— Так як він уже до вас тепер не належить, так не належить і до неї більше. Лишіть її, най плаче. Може, він потрібує її сліз. Він і так без свічки і сповіді вмер.

Марія ломила мовчки руки... а Івоніка станув як вритий... Дівчина ридала... що, здавалося, туй-туй розсадиться її грудь, а голос, як та струна, урветься назавсіди.

Довкола них змігся шепіт... І тут, і там виринали голоси, мов стрункі смутні цвіти. Докія і Петро оповіли родичам вскорі історію нещасних молодих — і як він, померший, мав надію, що святий Михайло, патрон його, допоможе йому привести родителів на свій бік, тобто щоб вони приймили бідну наймичку за невістку в свою хату... «Хотіли поклонитися вам... спершу він...» — нараз умовкли.

Дівчина піднесла знов голову й оглянулася.

Ії великий, темний, ще слізьми блискучий погляд пірнув дико, вигребущо по присутніх, так як тоді погляд батька, коли шукав убивці свого сина.

Нараз відкрила Саву.

Мов львиця, скочила й кинулася, майже звірячо ревнувши, на Саву.

— Ти! — скричала.— Ти! — і, заривши свої нігті в його тіло, в його руки, притиснула своє лице до його рамена і, зойкнувши з ненависті, вкусила його всіма зубами.

Він заверещав із переляку і трутив її від себе. Люди кинулися до неї і відтягнули від нього.

— Ти вбив його! — кричала вона цілковито погаслим, ненавистю кипучим голосом.— Ти! Ти боявся, що не дістанеш землі, й убив його. Беріть убивцю і вбийте його, інакше я його вб'ю!! — шаліла, вказуючи за ним, що, зблідши не до пізнання, заховався зі здичілим поглядом за матір'ю і дихав тяжко, а його обличчя викривилося, мов у малої дитини, до плачу, а сам дрижав на цілім тілі, як у пропасниці.

— Ти його застрілив, а мене в сміх пустив, а дитину його осиротив, нім ще світ Божий побачила. Убійнику, убійнику!..

І їй забракло нараз голосу й сили, і вона захиталася.

Хтось пірвав її диким рухом узад і заткав рукою уста.

Се був Івоніка. Мати кинулася на неї й підняла руку, щоб її вдарити, одначе, мов поражена, зупинилася.

Дівчина поглянула на неї.

— Мене? — спитала, втоплюючи свій зворушений, майже дикий погляд в обличчя старої, і несказанно згірдний, майже демонічний усміх викривив її як сніг білі уста.

— Тебе,— просичала стара, опускаючи в тій же хвилі несвідомо руку.

Обі жінки змірили себе очима, що проймали ледом. Запанувала страшна хвилина мовчанки. Інстинктивно відчула мати, що Анна вгадала якусь правду.

Страшну правду, котра що лише не поколивала землею, але заразом прокинулася ціла її материнська любов.

Сава був тепер її одинока, остання дитина. її все. Вона не сміла його втратити. Ні за що в світі. Лучче сповнила би оцими своїми руками десять убивств, чим його втратити. Ніколи, ніколи! Ніколи не смів ніхто його від неї виривати, інакше...

Вона простогнала цілими грудьми, мов конала; голова її впала безвладно взад на плечі, вона зарила пальці до шкіри в волосся. Відчула близьке божевілля; якась гтрашна безодня відчинилася перед нею. її син був убивцею... братовбивцею! І його мали забрати також від неї... Але се не могло бути правдою. Се була лож. Страшна, божевільна лож...

— Він був мій! — кликнула дівчина насилу, вказуючи на вмерлого.— А оцей тут!..— Голосний удар вразив її в лице.

— Суко! — просичала мати.— Я вб'ю тебе на місці, як ще хоч слово скажеш! Що ти хочеш від нього, і чого п'єш кров нашу, та й хто ти таке?.. Уб'ю, як гадюку... Геть із моєї хати... геть надвір!

— Убийте мене тут на місці, тут, коло нього, покладіть мене до нього в домовину! — кричала Анна, не тямлячи себе з жалю, і потрясла дико головою, що аж хустка і волосся спали їй глибоко взад.— Поховайте мене з ним, застрільте мене, як його застрілили,— мені тепер все одно, але я нічиєї крові не п'ю і не брешу. Він мій, мій... а моя дитина і його дитина! Я не розпусниця... піп нас не вінчав, але най нас поховає! Я хочу з ним у землю йти, покладіть мене з ним у землю... у землю!!! — і попала наново в божевільний плач. Раз скрикнула ще, хлипаючи: — Михаиле, ти таки мене покинув!!!

Тут щось мов освободилося з якихось оков, мов виступило цілковито на волю. Всі присутні линки заплакали вголос, а Івоніка вдарив головою до постелі, мов молотком. Він немов мову втратив.

— У Михайла знов кров! — запищала Марія й кинулася стрілою до вмерлого.

— його кров кличе мене! — кликнула Анна. Похилилася над ним, дико витріщивши очі, і замовкла.

— Капає... капає кров...— прошептала,— віджила, коли мене твоя мати сукою прозвала...

І повалилася без пам'яті на нього...

Одна свічка, що горіла в головах умерлого, впала, покотилася саме до ніг Сави і тут загасла.

Івоніка завважив се. Підняв свічку, запалив наново й поставив на місці.

Відтак вийшов надвір і ймився за голову... Він дожив чогось страшного, чогось, що, відай, не мало понад собою страшнішого на землі.

Місяць зійшов велично і спокійно й освічував далекі пусті поля, що кожде стебельце і кождий голий корчик виднівся виразно.

Неповоротно й боязливо поволоклася тінь за Івонікою, якого тягнуло в самоту і який, плентаючися, мов блудний, між стогами... був би найрадше в землю зарився. Раз коло нього... а раз за ним простягалася, маячіла в різних формах тінь і держалася ціпко п'ят старого чоловіка. Нараз скорчилася блискавкою вдвоє, начеб хотіла в слідуючій хвилі скочити йому на плечі і вдусити його, але він уже й сам лежав на колінах. І справді.

Він кинувся до землі, знявши руки вгору, і почав молитися й бити поклони.

Він не молився словами.

Слова застигли йому в груді й у мізку ледом, відколи побачив свого найстаршого сина блідого й мертвого на возі, і знав лиш те одно, що великий гріх, якого все боявся, впав уже на його дім, і що він походив від Сави. Сава любився з Рахірою — в них була одна кров,— а за се Бог тяжко карав.

Що мало далі бути — не знав. Нещастя його було таке велике, що він не був у силі далі думати.

За землю підняв Сава руку на свого брата: лиш за землю! Що іншого не могло тут бути, а чужий не сповнив сього страшного злочину.

Як одинак, надіявся колись дістати всю землю. Впав чолом до землі. От чого він дожив!..

На те працював ціле своє життя, гріб, згортав кожду грудочку землі, на те, щоб відтак один другого пігнав у ту землю.

Його нутро прокинулося в один-одніський дикий голос, а сей голос кричав у шаленім болю лиш одно палаюче слово: *Сава!»

Чи мав проти нього виступати обвинувателем? Проти свого власного сина? Мав виступити і сказати: «Оце убійця»?!

Він же був у нього тепер одинокою дитиною. А що було би потім?..

Не міг дальше думати.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2020

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.