Але
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п'є воду?..
Не хоче залишати свою оселю та йти в Город "до внуків помирати" і мати генерала. Не може вона відірватися серцем від дорогих місць,
Де бусол і криниця,
Де кіт її й корова,
І де усе, що сниться...
Сама, "як на вербі листок", зосталась у спустошеному селі бабуся. Лежить у кутку на тапчані і просить молодих мисливців, чужих онуків, її поховати. Сини ж бо всі "розповзлися, чортма і невісток", село втекло. Усе вона зібрала на похорон і поминки: "самогон в кутку", і хліб, і цвяхи, і хустки, і молоток. Яка сумна картина!
Як не каратися жінці-матері, коли внуки так негідно себе поводять в час горя народного. Біля рукотворного Кременчуцького моря сини хліборобські, онуки чи правнуки — п'яні розпусники збиткуються над древньою пам'яткою — скіфською бабою. Скіфська мадонна — пам'ятка далеких часів — "плакала чорними слізьми", бо горіла на кострищі із гумових шин, политих бензином.
А внук генералової мами Вовка з компанією мародерів грабує в покинутих хатах старовинні ікони, збиткується "над віками".
А ось по Хрещатику йде боса сива Катерина. Від неї всі сахаються, бо, народивши мертву дитину, вона збожеволіла і несе кудись "з лахміття ляльку"
Є у творі монолог чорнобильської трактористки:
Кожен день я ковтаю пилюку
З чорнобильськими радіонуклідами...
Прошу єдине —
Бодай не брешіть... . ^
Мені ще треба родити...
Всі вони — Чорнобильські Мадонни, так трагічно змальовані І.Драчем.
Хто ж винен у трагедії? Великі злочинці минулого, каже поет, мали імена, нинішні ж — анонімні:
У нас Безіменникість. Всіх вона поїсть.
Та ще й закусить нами з іменами.
На лаві підсудних їх лише шестеро.
