Теорія героїв зміцняла Куліша в його хутірській самотності, надавала патетичности його індивідуалістичним варіаціям пушкінського «Поэт, не дорожи любовию народной» - Кобзарю! не дивись ні на хвалу темноти, Ні на письменницьку огуду за пісні І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти, Дзвони собі, співай в святій самотині.
Звідси і його певність, що наступні покоління його виправдають, а супротивників його засудять («Чудо»).
Третій ряд тем репрезентують поезії, присвячені багатству й успіхам українського слова, вірі в його культурно-творчу міць.
Сюди стосується: «До Марусі В.» («Отечество собі грунтуймо в ріднім слові»), «Сум і розвага», «Побоянщина», вступ до «Грицька Сковороди»:
В потузі славній, в славі ратній І гомін рідний наш встає, І стиха голос подає, Занедбаний наш голос хатній Стара велика Рущина.
Четвертий ряд тем «Дзвону» - то радісне, зворушене споглядання світу - світу широкого, природи, і світу малого, тобто людини, в найкращих, найблагородніших осягненнях її розуму й серця. Сюди відносяться: «Видіння», «Чолом доземний», «Взором Арабщини» та ін. В останньому з віршів Куліш висловлює певність, що його поетичне надбання переживе його і, як криниця серед пустелі, благотворитиме спраглі серця. Коли на перших сторінках «Дзвону» ми знаходимо бойові поезії на історичні та сучасні теми, то на останніх сторінках цей настрій утихомирюється і вливається в русло спокійного споглядання.
Збірка «Позичена кобза» («виступцем першим»), видана 1897 року, підводить підсумки давнім змаганням Кулішевим поширити межі українського слова. У Куліша був готовий матеріал і на другі «виступці» (випуски), але він лишився невиданим за життя письменника і з'явився аж у п'ятитомному каманінському виданні творів Куліша 1908-1910 рр.
«Позичена кобза» обіймає тільки лірику й балади, - великі епічні та драматичні твори видано окремо (наприклад, «Чайльд-Ґарольдова мандрівка» Байрона), а деякі ще й досі лежать у рукописах («Вільгельм Телль» Шиллера). Входять до «Позиченої кобзи» чотири світові поети: Ґете, Шиллер, Гайне та Байрон. Переклади попереджені двома віршованими передмовами - до українських народовиків та до німців. Слушність обох передмов стане навіч для нас ясна, коли пригадаємо, яку відсіч дістали од Костомарова Кулішеві спроби перекладу Шекспіра (див. лекцію про Костомарова). На висновки Костомарова, що українська література має стати літературою для хатнього вжитку та що російська мова є мовою общеруською не своїм державним значенням, а своїм походженням (теорія, яку потім використовували урядові кола 80-90-х рр. для боротьби з україн-ським культурним та літературним рухом), - Куліш відповідає тео¬рією староруського відродження та змаганням до якнайширше сформульованих задач українського письменства. Він так звертається до німців:
Дозвольте взяти й нам високі ваші тони,
Ачей і в нас сердець озвуться міліони
На голос голосний великих кобзарів,
мови вашої, і розуму царів.
Царі європейського письменства мають стати здобутком і українського письменства; не знижуватись до популярного переказу, а навпаки, підноситися на вершини творчої думки - от шлях української літературної мови. Вона має для такого розвитку всі дані.
Недарма в X в. вона зродила проречистого Бояна. Саме українська мова є мовою староруською. Пізніше, у XVIII столітті, підбита схо¬ластичною наукою, заполонена чужоземщиною, вона підупала, позбулася життєвої сили, але то явище часове. Новоруське (російське) культурне та літературне відродження, вернувшися з Пушкіним до народного джерела, послужило імпульсом і для письменства «староруського»:
Кастальської напивсь по-пушкінськи й Тарас...
Отже, староруська (українська) літературна мова, відроджуючись, має синтезувати здобутки старої книжної мови і вимовні ресурси мо¬ви народнопоетичної. З цих міркувань намічається і шлях мовних шукань Куліша. Подібно до Шевченка, утворюючи високий стиль, він звертається до слов'янізмів (звідси лексичні особливості його «Позиченої кобзи» - «уви!», «житейський», «жизнь», «преображатися», «факел»). Подібно до всіх письменників романтичної пори, Куліш високо ставить народнопоетичні ресурси мовні. Він, наприклад, любить уживати попарно з'єднані синоніми:
Он сонце в морі тоне-сідає,
Сокіл-орел це ясен-крилатий...
Він заступає назву предмета його епітетом, говорить «тридцяти¬струнна» замість «бандура», «живії» замість «струни», «хирне», трудне» замість «серце». На його думку, український співець, дійшовши пафосу, «опускает существительное».
Для Куліша його «Дзвін», його переклади європейських поетів, йо¬го переробки та варіяції з Пушкіна були виходом поза межі Шевченкових тем та форм поетичних. Після «Досвіток» він зрозумів, що йти далі стежками Шевченка - означає стати його епігоном, що його (Кулішева) позиція чільного літератора зобов'язує шукати нових доріг. Але стилістика народної пісні над ним ще тяжіла, і, може, тому він справляв на літераторів пізнішої пори (напр., Франка) враження автора, що «як Мефістофель з трояндами», воює з Шевченком і не може «вирватися з того круга понять, образів та проблем, які поклав перед Україною Шевченко».
