Не встиг козак, не встиг Нечай
На коника сісти,
Як став ляшків, ще й вражих панків
На капусту сікти.
Не встиг козак, не встиг Нечай
На коника спасти,
Як став ляшків, ще й вражих панків,
Як снопи, в ряд класти.
Ой не встиг же козак Голка
На коника сісти, -
Стали його панцерників
На капусту сікти.
Ой не встиг же козак
Голка На коника спасти, —
Народний вірш Куліша: коломийковий розмір (8+6) + (8+6) і його варіяція (6+6) + (8+6) в порівнянні з Шевченковим становить пово¬рот до поетів передшевченкової пори, що сприймали його крізь російську версифікаційну виучку і тонізували під звичайний собі семистопний хорей (пригадаймо «Наталю» Макаровського). Регулярний Куліш стає на ту саму стежку:
Навкруги стоять гробниці
З пишними словами...
Я на ній повішу кобзу
З живими струнами.
Або от уже зовсім на чергування чотиристопних та тристопних хореїв перетворено коломийкову строфу з присвяти «Великих про¬водів» М. І. Гоголь, матері письменника:
Під твою сховавсь я кришу
В завірюху злую.
Твоїм духом теплим дишу, Твоїм серцем чую.
«Досвітки» Кулішеві сучасним його читачам не сподобались. Занадто ще живий був у читацькому сприйнятті Шевченко (симиренківський «Кобзар» вийшов р. 1861), щоб епігонність Куліша не впа¬ла в око. Костомаров поставився до збірки холодно, і Куліш у своїх спогадах про Костомарова (р. 1885) викриває мотиви тієї холодности: «Нам у нашій поезії треба брати нові ноти, яких не брав Шевченко». Те саме відчули й полтавці, яким, повертаючися з-за кордону, читав Куліш свої вірші як твори «дунайського поета», нібито гідного самого Шевченка. Кониський підкреслив, формулюючи свої враження, риторичність поезій та позбавлене внутрішньої гармонії опрацювання ранньої шевченківської тематики.
Тільки пізніше, з виходом у світ Кулішевої «Истории воссоедине¬ния» та «Дзвону» - з їх гострим осудом Шевченка, українського громадянства, властивого йому козакофільства та романтичних уявлень про старовину, після розриву Куліша з українським громадянством, «Досвітки» стали видаватися найкращою книгою Кулішевих поезій. Зрозуміло: «Досвітки» стояли ще під знаком шевченківської традиції. Вперше оцінив їх так Грінченко; погляд Грінченка перейшов до Єфремова, набувши у нього певної різкости. Почувається він і в підручнику О. Дорошкевича.
Дальша літературна діяльність Куліша виходить поза так звані 60-і роки, і ми спинимося на ній тільки коротко в кількох словах. 1862 рік приніс розпад «Основи»; пора реформ закінчувалася, виразно заходила політична реакція. Межі українського руху звужуються. Валуєвські розпорядження 1863 р. знову відкидають його до рамок красного письменства; педагогічна, науково-популярна література видаються підозрілими. На цей час припадає й деяка зневіра Куліша в перспективах українського життя. Він їде до приборканої по повстанні 1863 року Польщі, діставши у Варшаві службу через Мілютіних та Жемчужникових. Коли нападаються за те на нього, він відповідає: для того, щоб політикувати, зважувати свої кроки, треба бути людьми багатими й сильними, а ми, мовляв, на всьому просторі від Петербурга до Одеси являємо націю тільки в етнографічному, а не в політичному розумінні.
У Варшаві на службі Куліш пробув з кінця 1864 до пізньої осені 1867 року, одночасно пильно працюючи в Коронній метриці (Головному архіві Царства Польського) над питаннями української історії ХУІ-ХУІІ віків.