ФЕНОМЕН ПЕТРА МОГИЛИ
Молдаванин за походженням, європеєць за освітою та українець за культурною належністю, Петро Могила силою свого таланту й енергією діянь посів почесне місце у шерензі велетнів епохи Відродження. Він був не просто свідком та учасником великого поривання українського народу до свободи, але став його духовним поводирем і просвітителем.
Волею Петра Могили, а нерідко й коштом, постали з руїн Десятинна церква та Софія Київська, храми Спаса на Берестовім і Михайлівський у Видубицькому монастирі.
Людина європейської освіченості, він розумів, що майбутнє України великою мірою залежить не тільки від осягнення її народом власного історичного досвіду, а й від прилучення його до загальноєвропейських цінностей.
Одним з вершинних його досягнень на цій ниві було створення Лаврської школи — навчального закладу європейського типу. Після об'єднання із Братською школою цей заклад став визначним осередком науки і культури не лише в Україні, але й цілій Східній Європі.
Ще однією сферою діяльності Петра Могили була видавнича справа. Під його керівництвом друкарня Києво-Печерського монастиря, одна з найбільших в Україні, друкувала книжки, в яких популяризувались гуманістичні ідеї, впроваджувалось уживання живої української мови, розвивались традиції українського малярства і графіки.
Його заклики до духовного та громадського єднання українського народу і сьогодні лишаються актуальними (За П. Толочком, 188 слів).
НЕЗАБУТНІЙ ОСТАП ВЕРЕСАЙ
Майже в усіх містечках Лівобережної України кобзареві Остапові Вересаю було заборонено грати й співати.
Щоправда, згодом трапився випадок, який значною мірою допоміг ослабити жандармську опіку. 1875 року Остапа Микитовича запросили на з'їзд етнографів та археологів, на якому були діячі культури багатьох країн Європи. Сім дум та цілу низку жартівливо-побутових пісень проспівав того вечора О. Вересай. І хоч не всі чужинці добре зналися на українській мові, але майстерне виконання кобзарем народного мелосу відкрило перед зарубіжними гостями всю велич поетики, глибину української пісенної стихії. Концерт пройшов з величезним успіхом. Про «Го- мера з України» — саме так називали кобзаря тамтешні журналісти — із захопленням повідомили всі петербурзькі газети й журнали. Відтепер слава про геніального «Гомера XIX століття» облетить увесь світ. Відтак Остап Вересай першим серед українських кобзарів вийшов на широку світову арену. В багатьох таких європейських країнах, як Австрія, Англія, Польща, Італія, Угорщина, Франція, а також в Америці почали з'являтися статті й окремі видання про унікального співака, фольклорні джерела мелосу і його носіїв, своєрідність пісенного багатства українського народу. Постать Остапа Вересая яскраво виокремлюється в духовному житті нашого народу. Він мовби увібрав найхарактерніші ознаки кобзарства в ширшому значенні. Його ім'я стало символом українського кобзарства (За В. Скуратівським, 186 слів).
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
Складалось враження, що творча сила його не знає меж. Мислячий, вічно неспокійний, Довженко жив інтенсивним, до краю напруженим духовним життям. Бував він спокійним зовні, але внутрішньо, здається, ніколи.
«Довженко завжди переповнений ідеями»,— говорили про нього, і це було справді так. Свіжі, красиві думки, найфантастичніші проекти — скільки він їх розсипав повсюди, щедро кидав мимохідь.
Епоха зробила його таким, як він є. Народ був для нього найвищим мірилом, незмінним захопленням його душі.
Мистецтво Довженкове, його поетичний світ зараз вивчають, досліджують кінознавці різних країн, різних народів. Сьогочасна світова культура небагато може назвати митців такого широкого дихання, такої дерзновенності мислі й сміливості шукань, які були притаманні Довженкові. Самою своєю природою він відкривач, експериментатор, утверджувач нового, митець, чиї твори, будучи гостросучасними, водночас були мовби призначені для майбутніх поколінь. До них, до найдальших прагнув він донести пристрасті людей свого часу, шквали епохи, її грози, інтелектуально-філософську напругу. Довженко володів щасливим даром жити в етапі постійної творчої закоханості, бачив окремі явища в контексті всієї народної історії. З тих він митців, які, осягаючи поглядом життя народів і людства в цілому, не гублять в ньому окрему особистість, понад усе ставлять самоцінність і вершинну красу людини (За О. Гончаром, 185 слів).
