Диктанти. Варіант 2 - Page 6

Вересень

Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабино­го літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що пробивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізва­лася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.

Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчи­ся аж на вчителя.

Ураз усе покращало біля мене: і ясени з блакитними тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і на­віть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними (М. Стельмах).

***

Сірий, припороший весняною пилюкою степ збігає на південь і стигне там голубим маревом; суворою лінією стоянь на ньому сторожові могили, насипані, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом бо­ронило оці степи від ворожих навал. Весною могили обо­рюють, і ціле літо зеленіють вони густою пахучою травою; росте на них подорожник, біленькі невісточки, чіпкий спориш, розкішний, з гіркуватим чадним смородом полин, колючий, з могутнім стовбуром і мохнатою червоною квіт­кою будяк, скромні, лагідні незабудки, нерозлучні брат-і-сестра. Весняними вечорами, коли відсиріє від степової вологи земля, голублять душу і серце людини свіжі і ніж­ні степові запахи і тихо шепочуть трави, облиті сяйвом мі­сяця, що, мов червона діжа, викочується із-за мовчазних могил і фарбує степ в густо-малиновий темнуватий колір. І хто зна, хто може підслухати, хто розгадає таємну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зелені трави мовчаз­ним чорним могилам? Може, вони повідають про те, як на них зупинялись постоєм козаки, варили саламату, а коб­за дзвеніла у тихе надвечір'я і то рокотала, як грім, то промовляла тихим жалем, і під той сум, під ту жалобу схи­ляв порубану, в шрамах, голену, з буйним оселедцем го­лову старий козак та згадував вірне товариство, що поляг­ло десь під Кафою. Золота порохівниця місяця, вистромив­шись із-за могил, порошила трави голубим пилом, і здава­лося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні, і вже не рокотання бандур чути звідти, а ледве вловимий передзвін шабель, і не сиділося старому, не їла­ся йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кли­кало серце. Може, степові трави шепочуть про те, як отут, у бур'янах, лежав зарубаний татарин і вороння клювало йому очі, щоб і з того світу не дивилися вони на священну землю степового лицарства. А може, про те, як червоний комісар бився тут до загину з біляками і востаннє ткнувся вустами в рідну землю, цілуючи її на вічне прощання... (Г. Тютюнник).

 Запорозька республіка

Головною характеристикою Запорозької республіки б- б щирий демократизм. Він випередив Європу на цілі століття. Він проявився у нас тоді, коли по всій Європі лю­дина зачиналася від шляхтича, а все-проче вважалося або пів-людьми, або таки двоножним робочим скотом. Отож ко­ли у той час у цілій Європі панував різкий поділ на класи і стани, що з одного стану до другого не було доступу, то на Запорожжі всі вважали себе рівними, товаришами, браттями з рівними правами і обов'язками для всіх горо- жан запорозької землі. В Європі були писані закони, котрі являлися клаптиками безвартного немічного паперу через брак екзекутиви; на Запорожжі нема писаного закону, лиш право звичаєве, котрого всі мусили слухати, котре мало за собою сильну екзекутивну владу і мало силу свої по­станови перевести в життя.

Запорозька земля мала лиш два слова, котрі робили її симпатичною для кожного, котрі притягали до неї людей ї причинялися до її розросту: воля і рівність. Та не можна розуміти волі так, що кожному вільно було робити все, що йому подобалося. Не був це анархізм, а в тім вона поляга­ла, що хто сповнив узяті на себе обов'язки, той мав волю. А рівність була у тому, що там не було ні пана, ні слуги. Шляхтич гербовий, який прийшов на Запорожжя, мусив жити в братерстві і рівності з своїм колишнім підданцем (А. Чайківський).