Софія Русова
У день, коли Софія Ліндфорс повінчалася з Олександром Русовим, вона отримала лише один подарунок. То була рапсодія на пісню «Золоті Ключі», яку присвятив Софії з нагоди одруження автор — Микола Лисенко.
Їй було тоді вісімнадцять — ЗО серпня 1874 року. Усе життя бринів у її серці той рідний наспів. І озивався-від- лунював щирою любов'ю у серцях інших — дитячих. Саме до дітвори завше звертала Софія свої погляди, думки, надії, присвячувала свою невтомну працю.
Вона таки мала Золоті Ключі — до дитячої душі, до майбутньої української школи, котру вимріяла, вистраждала, у створення якої вкладала увесь свій талант.
Софія Русова читала курс дошкільного виховання у Фребелівському інституті Києва, викладала французьку мову в Комерційному інституті, редагувала «Світло» — легальний український педагогічний журнал, що мав великий успіх серед просвітян та учителів. З номера у номер з'являлися на сторінках «Світла» роздуми Русової.
Прості, щирі, мудрі. То — роздуми Вихователя, Матері, Талановитої Українки, котра збагнула істину: культура і свідомість нації народжується коло колиски немовляти, над якою мусить витати рідний дух, звучати рідна пісня й рідне слово (з журн.).
Микола Вороний
Талановитий український поет, перекладач, критик та історик вітчизняної літератури. Актор, режисер, критик та дослідник національного театру, світової та української драматургії. Знавець музики, живопису, декоративно-прикладного мистецтва. Нарешті, журналіст, публіцист, редактор. Це все одна і та ж особа. Йдеться про подвижницьку літературну та наукову працю Миколи Кіндратовича Вороного.
Визнаний творець, патріот, пропагандист української літератури та культури формувався під впливом великого Франка, з котрим його єднала не лише співпраця, але й щира дружба. Опісля М. Вороний не раз наголошував на величезному впливі на нього Каменяра. «Це був велетень,— писав М. Вороний,— таких людей я в життю більше не стрічав».
Протягом двох сезонів М. Вороний служить в театральній трупі Марка Кропивницького. Згодом акторська доля зводить його з трупою Панаса Саксаганського та Миколи Садовського. Саме тоді поет близько познайомився зі степовою Єлизаветградщиною та з «творчою майстернею» Івана Карпенка-Карого — хутором Надія. Не думалось і не гадалося тоді М. Вороному, що на цій землі доведеться прожити й останні дні свого життя.
А на перехрестях письменникової долі стрічалися Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Микола Лисенко. Молодий Павло Тичина був учасником організованого М. Вороним у Чернігові соціал-демократичного гуртка. Майбутній автор «Сонячних кларнетів», як свідчить сам М. Вороний, «перші свої поетичні кроки робив під моїм керівництвом».
Жодна стаття про поета не оминає і того факту, що ось уже сім десятиліть «Інтернаціонал», «Марсельєза», «Варшав'янка» виконуються в нас у перекладі українською мовою Миколи Вороного. Десятиліттями при цьому ім'я автора піддавалось анафемі (з журн.).
