З-поміж тих високоталановитих жінок, які працювали й працюють у нашій культурі, постать Галини Кальченко одна з найпоетичніших. Вона поетично сприймала світ і людей, інтуїтивно чутлива була до всього прекрасного, і ця поетичність обдаровання, одухотвореність натури знайшла щедрий вияв у її власній творчості.
Так, ця людина знала творче горіння! Здавалось, ніщо для неї не має значення. Мало значення лише те, що є най- необхіднішим для митця: задум і глина. Вічно в роботі, в горінні, в нових і нових творчих шуканнях — такою ми знали її, натхненну трудівницю, патріотку, котра ні на що не розмінювала своїх переконань, красу ідеалу.
Любов наснажувала її творчість, з любові виникали чудові образи то легендарного Василя Порика, що його прийняла в сім'ю своїх героїв Франція, то композитора Леонтовича, то Нечуя-Левицького, і, нарешті, вінець мистецького злету скульпторки — образ Лесі Українки, чия поезія упродовж багатьох літ супроводила Галину Кальченко як сила заповітна, як її нетьмарна духовна зоря.
Щоразу, коли погляд ваш зупиняється на пам'ятникові Лесі Українки в Києві чи коли ви зупинитесь в алеї придніпровського парку перед бронзовою постаттю геніальної Марії Заньковецької, неминуче, мабуть, подумається вам: є в цих прекрасних образах щось і від неї самої, від авторки, від натхненної жінки-митця Галини Кальченко. Щось є пісенне в цих образах і спільне для них: і серпанок задуми, яким вони повиті, і стримана гідність та сповнене почуттів самозаглиблення, і навіть ця природна краса постави, ця тополина гінкість (О. Гончар).
І справді було гарно на ниві, несказанно гарно. Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискувались на сонці. Червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. А за річкою, попід кучерявим веленим лісом, вся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. В долині, край лісу, висить синя імла. І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонка. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток.
Як тільки Харитя увійшла межи жита, гарний краєвид зник. Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як биндочка, синіло небо, а з обох боків, як стіни, стояло жито й шелестіло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на дні в морі. В житі синіли волошки та сокирки, білів зіркатий ромен, червоніла квітка польового маку. Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки. Харитя мимохідь зривала дорогою квіточки та йшла все далі (М. Коцюбинський).
