ОСІННІЙ СУМ
Листя без дерева не може жити.
Зірвавшись з гілля, воно пливе в повітрі перший і останній раз. І хто знає, який закон тут більше діє. Закон тяжіння чи закон умирання.
Чи не тому осінь у людському серці породжує сум.
І все ж не обминайте, люди, осінньої журливої краси падолисту. Йдіть до лісу, у парк, станьте під кронами дерев, подивіться на тихе згасання пожовклого листу. І ви багато зрозумієте, згадаєте свою весну і літо, подумаєте і про власну осінь.
До дерев, що струшують листя, через півроку прийде весна. Вони всі вже зараз у зав'язі. Та, непомітні сьогодні, бруньки перенесуть лиху зиму і люті морози. 1 коли повіє весною, вдарять зелом у небо так, що можна лише дивуватися великій силі життя.
А до нас не повертаються весни. Ні!
Тож не сидіть в осінні дні дома. Йдіть у гущавину дерев, вбирайте в свою душу терпкий запах опалого осіннього буття.
Може, від усього баченого і пережитого ви станете мудрішими. Зближення з природою робить нас кращими, добрішими, очищає душу.
Стою поміж кленів та осокорів. Тихо кружляє в повітрі, падає листя, і стелеться по землі жовтий струмок (За 1. Цюпою, 181 слово).
Заходила ніч.
Німіє степ і хмариться.
Поспішаючи, кудись ховаються останні шуми й гуки довгої літньої днини. Не погасло ще на заході червоне зарево, а вже над ним у темряві далекого неба зажевріла, немов жарина в попелі, вечірня зоря. А місяць, що перше висів серед ясного неба сірою, малопомітною плямою, під темним крилом ночі зразу ожив і засвітився чарівним огнем.
Ринуло з неба ціле море тихого світла, все на землі потопляючи. Над степом промайнув легенькою тінню незрячий сон.
Ніч зійшла. Маленькою хмаринкою темніє над глибоким яром закинутий у степу хутірець.
Синіють у промінні хатки. В яр потяглися довгі тіні. Тихо в хуторі, мов у скам'янілому царстві з давньої казки.
Серпи, коси, вози, збруя — все лежить коло хат, немов ті цяцьки, що перед сном порозкидали малі діти. По дворах маячать стіжки свіжої пашні, мало не поруч з хатами тягнуться ниви з блискучою стернею.
На нивах, як те військо побите, темніють незнесені снопи, стеляться довгими рядами незагребені покоси і, збившись стеблинами в густу лаву, подекуди стоять самотою клапті недокошеної пшениці.
А над усім густо стелеться дух свіжого степового сіна. В яру тихо й сумно (За С. Васильченком, 181 слово).
МАНДРІВНИЙ ФІЛОСОФ
Жага знань і бажання поділитися набутим з тими, хто прагне духовного розкріпачення, визначали життєве кредо Г. С. Сковороди. Педагог за покликанням, він бачив своє завдання у вихованні працьовитої, чесної, морально досконалої людини. Філософ-просвітитель Сковорода на перший план своєї діяльності висував її проблеми, її стосунки із суспільством, цілком справедливо вважаючи, що щасливим може бути тільки той народ, в якого щасливий кожен зокрема.
Григорій Сковорода народився на Полтавщині у сім'ї малоземельного козака, 16-річним вступив до Київської академії, де здобув ґрунтовні знання, досконало вивчив латинську, грецьку, німецьку, польську мови. Його помітили, й у складі російської місії Григорій Савич здійснює подорож по Європі, вивчає життя, побут, мистецтво деяких країн. Опісля викладає поетику в Переяславському колегіумі, працює домашнім учителем, знову повертається до викладацької діяльності, цього разу в Харкові. 47-літнім полишає цивілізований світ і вирушає у пошуках істини по селах, степах і лісах України. Мандрівний філософ і письменник стає надзвичайно популярним. У Сковороди велика літературна спадщина — це філософські трактати, в яких він викладає власну систему суспільно-політичних і етичних поглядів, збірки поезій, байок, переклади. Створені на ґрунті реального життя, його твори відображали думки і прагнення простих людей, були близькими і зрозумілими кожному (За А. Івановим, 185 слів).
