Багатокомпонентні речення - Page 3

VI. 1. Я хотів би, як ти, прожити,

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти, любити,

Ненавидіть, як ти, уміть.

2. Коли б усі одурені прозріли,

 Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевне б, репнуло від сорому й хули.

3. Скільки б не судилося страждати,

 Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

 для життя, для щастя, для біди.

4.  Настрой свою ліру, гучну, невидиму,

Струна струні стиха нехай промовля,

І вслід за тобою я голос вестиму,

А думка хай вільно по світі гуля.

5. Поглянь: уся земля тремтить

В палких обіймах ночі.

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

6. Хто чув повстання дзвін,

Хто біг крізь тьму в атаку,

Кого не міг спинить гармат охриплий крик,

Хто бачив на снігу крові багряні маки,—

Той брат мені повік.

7. Вдивляючись в уста, що кличуть,

В розсміяних очей вогні,

 Різьбив ти в пам'яті обличчя,

Щоб перелить його в пісні.

VII. 1. У декого голод виїдав з душі усе людське: буквально в кожному селі, де мені доводилось бува­ти, відомі випадки людоїдства, що сталися тоді, по­чався повальний мор, якого не пам'ятали навіть най старші, вмирали сім'ями, кутками, хуторами. 2. Люди часто падали прямо на вулиці: інколи селом про­їжджала підвода, і тих, кого вже не було кому хова­ти, їздові звозили в братську могилу. 3. Ста­рий заховавсь в степу на могилі, щоб ніхто не бачив, щоб вітер по полю слова розмахав, щоб люди не чу­ли, бо то боже слово, то серце по волі з Богом розмовля, то серце щебече господнюю славу, а думка край світа на хмарі ґуля. 4. Коли я смуток свій на струни клала, з'являлась ціла зграя красних мрій, веселкою моя надія грала, далеко линув думок легкий рій. 5. Письменника (В. Винниченка), творчість котрого ознаменувала новий напрям розвит­ку української літератури, слава якого гриміла на рідній землі майже три десятиліття, було грубо, без­жально викинуто з пантеону національної культури, його книги вилучені з бібліотек, а на ім'я було накла­дено ідеологічне табу. 6. І йому набігли на очі і озеречко червоної пшениці, що нагойдалося собі за літо, і хата-білянка, і оте чорнобриве дівчисько, що босе жде його на вечірнім порозі й назбирує на косу відсвіт далеких зірок і від якого пахне материнкою чи ромен-зіллям.

VIII. 1. Якби він знав, як себе поводити, як відпо­відати людям, коли його про щось запитуватимуть, в яких випадках усміхатися, а в яких зберігати серйоз­ний вигляд, коли і як переходити вулицю, щоб його не зарізав трамвай (вулиця йому уявлялася пеклом, у якому все змішано: коні, люди, машини, трамваї,— все це біжить невідомо куди й чого, а міліціонери на носилках носять зарізаних), коли б він знав, як роз­пізнати жулика і чесну людину — він би не так бо­явся. 2. Я не вірю, що ці дні останні, що остання над світом весна, І що граються діти востан­нє, І востаннє лілея зрина, І що сонце заходить во­станнє, спів зозулі востаннє луна, І останнє в коханні розстання, І востаннє берізка сумна. 3. Але, мо­же, настане та година, коли якогось дня відчиняться двері і в землянку увійде її сивий, не від муки, а від муки тато і, як в дитинстві, покладе руку на її коси і скаже, що вона найкраща в світі. 4. Хтось з дітей сказав, що чув від свого діда, ніби тут поблизу є печери, в яких козаки Богдана Хмельницького пе­реховували свій порох та зброю. 5. І темними вулицями, де менше горіло, поніс Гонта дітей своїх, щоб ніхто не бачив, де він синів поховає і як Гонта плаче. 6. Лиш хто любить, терпить, в кім кров живо кишіть, в кім надія ще лік, кого бій ще манить, людське горе смутить, а добро — веселить,— той цілий чоловік. 7. Твоя душа за мною не жалкує, а тільки серце вражене сумує, І жаль тобі, що ти мене кохаєш.